ДЛЯ НАЙДОПИТЛИВІШИХ
Цю книжку можна було б видати без передмови.
То навіщо ж передмова? Та ще й написана людиною, яка в дитинстві сама без передмов приступала до пригод улюблених героїв. Річ у тім, що про Електроника знає нині сила-силенна дітей. Нелінивих і допитливих. А раптом найдопитливіші захочуть дізнатися про автора улюбленої трилогії? Або ще щось, пов’язане з нею.
Саме для них і написана передмова.
Отже, автор — Євген Велтистов.
Симпатичний. Худий і довгий, в окулярах. Москвич.
Народився в сім’ї військового інженера. У 1934 році.
Тепер тут прокладають Новокіровський проспект. А раніше була Домниківська вулиця. За адресою Домниківська, 3, була 265-а школа.
Ішла війна. Велика війна. На другий рік війни він прийшов сюди вчитися. Книжок було мало. Зошитів ще менше. Дуже кортіло читати. Коли запитали, ким ти станеш, відповів: “Продавцем дитячих книжок. Щоб прочитати все”.
Потім він передумав. Вирішив стати журналістом. Це було тверде рішення. Закінчив факультет журналістики. Почав працювати — спочатку в газетах, потім — редактором відділу в популярному журналі “Огонек”. Відав фейлетонами й усякою всячиною, що друкувалася на останніх сторінках. Був ще худішим, ніж зараз. І тому здавався ще довшим. У багатоповерховому будинку редакція займала три поверхи. І коли у святкові дні вивішували веселу стіннівку, Велтистова зображали приблизно так: голова на третьому поверсі, тулуб — на другому, а ноги бігли по першому.
Він був справжнім репортером: невтомно вишукував новини. Знаходив цікавих людей. Він знайшов, наприклад, в одному арбатському провулку авторку знаменитої пісеньки “В лесу родилась елочка”, бабусю Р. Кудашеву. І зумів їй допомогти, бо потрібна була допомога. Він також допоміг дитячому садку поселитися на розкішній дачі, яка доти належала шахраєві. А зарубіжному письменникові-фантастові — побачити атомний реактор в Дубні.
Познайомився з відважними будівельниками Братської ГЕС. Зустрічався з творцями радянської космічної техніки. Брав інтерв’ю у начальника кримінальної поліції міста Нью-Йорка, коли був у відрядженні у США. І мовою дружби порозумівся з японськими робітниками.
Він накопичував враження. І обдумував майбутні повісті..
Рукопис першої книжки він приніс у видавництво “Детская литература”. Незабаром книжка побачила світ. За нею побачили світ інші. їх було чимало. Назову їх: “Пригоди на дні моря” (1960), “Тяпа, Борька й ракета” (1962), “Електроник — хлопчик з чемодана” (1964), “Ковток сонця” (1967), “Гум-гам” (1970), “Рєссі — невловимий друг” (1971), “Випромінювати світло” (1973), “Переможець неможливого” (1975), “Мільйон і один день канікул” (1979), “Ноктюрн порожнечі” (1982).
Книжки “Випромінювати світло” й “Тяпа, Борька й ракета” Є. С. Велтистов написав у співавторстві з дружиною і другом — Мартою Барановою.
Повість-казку “Мільйон і один день канікул” палко рекомендував дітям космонавт Віталій Севастьянов. Газета “Правда” якось розповіла, як він розмовляв з дітьми про “чорні дірки”, описані Є. Велтистовим у цій космічній казці. Але повернімося до Електроника.
…Наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років школярі почали вчитися за більш насиченими програмами. Тріумфальний політ Гагаріна проклав шлях у космос. Слово “кібернетика”, що походить від давньогрецького “керую кораблем”, стало відоме навіть домогосподаркам. На сторінках газет сперечалися про долю лірики в технічний вік. Завзяті прихильники фізики зводили роль мистецтва в майбутньому до жалюгідного мінімуму. “Лірики” були занедбані, “фізики” в пошані. Поширився інтерес до наукової фантастики. Уява літераторів заводила читачів у такі глибини світобудови, які й не снились попереднім поколінням.
Отоді й був написаний “Електроник — хлопчик з чемодана”. До речі, чому саме “з чемодана”?
Цей образ виник так. Якось молодий автор зібрався у відпустку, до моря. Склав чемодан, сів у таксі. Несе чемодан до поїзда й дивується: важкий. Ніби там не сорочка й ласти, а цеглини. Щоб нести було легше, веселіше, став фантазувати: може, в чемодані хтось є? Може, там… електронний хлопчик? Ось поставлю, подумав, чемодан на полицю, відкину кришку, хлопчик розплющить очі, підведеться і скаже: “Здоров! Мене звуть Електроник…” Зайшов у купе, клацнув замками и ахнув. Виявляється, в поспіху переплутав чемодани: взяв інший, набитий книжками. Поїзд рушив… Довелось біля моря обійтися без ластів. Зате начитався досхочу. А про уявлюваного хлопчика з чемодана не забув.
Як відомо, казка підлягає загальним законам мистецтва. Буває, розповідає літератор про близьке, буденне, все в нього зовні правдоподібно. А читач, відчуваючи фальш, каже, як режисер неуважному акторові: “Не вірю!” Це вирок.
У книжці Є. Велтистова дивовижні, неймовірні ситуації відбуваються одна за одною. Але написані повісті про Електроника виразно, яскраво. І, з самого початку сприйнявши умовність, святкову фантастичність сюжету, віриш уже всьому: і лукавому професорові Громову, який віддавав перевагу звичайному таксі над вертольотами, й хлопчикові-роботові, що виявився мов дві краплі води схожим на школяра Сергійка Сироїжкіна, й нечуваній Країні двох вимірів, де все плескате — люди, будинки, м’ячі, дерева… Та іншим чудесам. Усе це художньо вірогідно.
Є. Велтистов справді вміє говорити про складне просто. Він здатний побачити звичні, навіть банальні речі з нового боку. Його перо оживляє безплотне, перетворює абстрактне на конкретне. Він, безперечно, “фізик”, а не “лірик”. Симпатії на боці точних наук. Але зневаги до “лірики” він не поділив. Герої “Електроника” не однобічні: так, математик Таратар, розповідаючи учням про процес творчого відкриття, навів як приклад… вірші Пушкіна. Прочитав їх тихо, майже пошепки. І до класу немов увірвався безшумний вітерець, що затуманив очі.
Цікаво, а цей математик — вигаданий? Виявляється, не зовсім. Працюючи над “Електроником”, автор вчащав до однієї московської спецшколи з математичним ухилом. Познайомився із старим учителем. Старого вчителя звали І. Я. Танатар. На уроках Танатар не обходився без жарту, ходив з дітьми в походи й випускав у класі газету “Програміст-оптиміст” на “танатарській” мові формул. Коли у видавництві обговорювали рукопис “Електроника”, автор попросив дати її на рецензію старому вчителеві. Й дістав від нього відзив: майбутня книжка “має зацікавити читача”.
Фантастів усього світу хвилює тема збунтованої машини. Є книжки, де ця тема розв’язана трагічно. Це можна зрозуміти: технічний прогрес, який, здавалося, мав позбавити людей від усіх лих, продемонстрував свою двоїстість: дав не тільки надвигоди, а й супербомбу.
Є. Велтистов — оптиміст. Він вірить у перемогу розуму й людяності. Втеча електронного “хлопчика”, випадково зарядженого струмом надто високої напруги, — лише жарт, який рухає життєрадісний сюжет.
Гадаю, не помилюся, коли назву серед літературних учителів Є. Велтистова ім’я Аркадія Гайдара. Йдучи своїм шляхом, автор “Електроника” враховував досвід чудового дитячого письменника. Його книжка заряджає тих, кому адресована, інтересом до науки, до поезії, до всіх досягнень людського генія. І сама вона викликана до життя цим інтересом, продиктована ним.
Електроник одразу ж полюбився дітям. Після виходу першої частини трилогії виникли піонерські клуби “Електроник”, які об’єднували юних ентузіастів фізики, інформатики та інших наук. Діти стали малювати й конструювати власних роботів. І пробували писати власні повісті про Електроника.
Потім з’явилася друга, третя частини…
А коли на телеекран вийшов трисерійний фільм, поставлений за сценарієм Є. Велтистова режисером К. Бромбергом, в бібліотеках вишикувалися довгі черги за “Електроником”. Книжку видавали лише на два дні. Успіх перевершив сподівання. В редакцію “Пионерской правды”, на телебачення на ім’я автора надійшло близько 80 000 листів від читачів і глядачів, а потім їх і зовсім перестали лічити. Одна дівчинка написала, що після знайомства з Електроником, зрозуміла: “Треба бути чесною, працювати своїм розумом”, і якщо раніше вчилася на “три”, тепер вчиться на “три” й “чотири”. От який прогрес. Інша дівчинка навідріз відмовилась, поки не додивиться Електроника, виїхати в піонерський табір. Діти розповідали, що проводять конкурс на “найкращого Електроника за навчанням”, ставлять за “Електроником” вистави. А школярі з дагестанського міста Хасав’юрта навіть запропонували “влаштувати олімпійські ігри на честь Електроника й Сироїжкіна”!
У 1982 році Євгенові Серафимовичу Велтистову присуджено почесне звання лауреата Державної премії СРСР за сценарій багатосерійного художнього фільму “Пригоди Електроника”.
Доктор фізико-математичних наук, професор С. Капіца назвав Електроника “Буратіно наших днів”, а його історію — казкою, спроектованою в електродний вік. Сьогодні з Електроником дружать діти В’єтнаму й НДР, Греції І Франції, Болгарії і Японії!.. В який же ряд поставити книжку, де палко сформульовані “основні закони” творчості: працелюбство! захопленість! знання! сміливість! завзятість! мінус зазнайство!.. Або — плюс скромність, як кому більше подобається.
Ось полиця з улюбленими книжками моїх дітей. “Золотий ключик”, “Старий Хоттабич”, “Незнайко на Місяці”, “Кораблі Санді”… А ось повісті Є. Велтистова. Мимоволі заздриш тим, хто читає їх уперше.
ЧЕМОДАН З ЧОТИРМА РУЧКАМИ
Залишивши Електроника, професор підійшов до відеотелефону, набрав на диску номер. Засвітився блакитний екран. Громов побачив знайоме обличчя.
— Так, так, Олександре Сергійовичу, я вже тут, — попихкуючи люлькою, весело сказав Громов. — Самопочуття? Чудове!
— Я не хочу, — пролунав за його спиною скрипучий голос Електроника. — Я так не можу…
Професор насварився на Електроника пальцем і говорив далі:
— Приїздіть… Чекаю… Попереджаю, для вас є сюрприз!
Екран погас. Громов обернувся, щоб запитати хлопчика, чому він вередує, але не встиг. Електроник раптом схопився із стільця, підбіг до підвіконня, скочив на нього й плигнув з другого поверху.
Наступної миті професор був коло вікна. Він побачив, як миготить поміж деревами синя курточка.
— Електронику! — гукнув Громов.
Але хлопчик уже зник.
Похитуючи головою, професор дістав з кишені окуляри й нагнувся до розетки.
— Двісті двадцять вольт! — В голосі його пролунала тривога. — Що я накоїв! — Він кинувся до дверей.
Збігаючи східцями, професор побачив здивоване обличчя директора й заспокійливо помахав йому рукою. Зараз було не до пояснень.
Біля тротуару стояло таксі. Громов рвучко відчинив дверці, упав на сидіння. Переводячи подих, звелів шоферові:
— Вперед! Треба наздогнати хлопчика в синій куртці!..
…Так почалися незвичайні події, які втягли у свій коловорот чимало людей.
БІЛИЙ ХАЛАТ ЧИ ФОРМУЛИ?
Живе у великому місті звичайний хлопчак — Сергій Сироїжкін. Зовнішність його нічим не виділяється: круглий кирпатий ніс, сірі очі, довгі вії. Волосся завжди скуйовджене. М’язи непомітні, але тугі. Руки в подряпинах і чорнилі, черевики збиті в футбольних баталіях. Словом, Сироїжкін такий, як і всі тринадцятирічні.
Сергійко півроку тому переїхав у великий жовто-червоний будинок на Липовій алеї, а раніше він жив у Гороховому провулку. Навіть дивно, як серед будинків-велетнів міг так довго зберегтися останній острівець старого міста — Гороховий провулок, з його присадкуватими будиночками й такими тісними дворами, що завжди, коли хлопці затівали гру в м’яч, неодмінно розбивали шибку. Та ось уже півроку, як Горохового провулку немає. Бульдозером знесли будинки, і тепер там орудують довгорукі крани.
Сергійкові подобається його нове життя. Він вважає, що в усьому місті немає такого гарного двора: просторого, як майдан, і зеленого, як парк. Цілий день стрибай, грайся, ховайся — і не набридне. А як набридне — йди в майстерні, стружи, пиляй, працюй досхочу. Або йди в зали відпочинку, ганяй більярдні кулі, читай журнали, дивись на екран телевізора, що висить на стіні, немов величезне дзеркало.
А настане хвилина спокійної замріяності, і він побачить над двором швидкі хмари-птахи, хмари-планери, хмари-ракети, що їх несе із собою вітер у блакитному небі. І просто з-за даху вилетить на нього велика срібляста машина — пасажирський реактивний літак, прикриє на мить крилами весь двір і так само несподівано зникне, тільки грім прогримить по дахах.
І нова школа — ось вона стоїть серед двору — теж до душі Сергійкові. У класах білі парти й жовті, зелені, блакитні дошки. Вийдеш у коридор — деред тобою стіна із скла, і. небо з хмарами, і дерево, і чагарник; так і здається, що школа пливе серед зелених хвиль, ніби пароплав. А ще найголовніше, найцікавіше — лічильні машини в лабораторіях. Великі й маленькі, схожі на шафи, телевізори й друкарські машинки, вони вітали Сироїжкіна веселим перестуком клавіш, приязно підморгували йому різнокольоровими вічками й добродушно гуділи свою нескінченну пісню. Через ці дуже розумні машини й назва у школи була особлива: юних кібернетиків.
Коли Сироїжкін тільки-но приїхав у новий будинок, записався у сьомий “Б” і ще не бачив цих машин, він сказав батькові:
— Ну, мені пощастило. Конструюватиму робота.
— Робота? — здивувався Павло Антонович. — Це для чого ж?
— Як — для чого! Буде ходити по хліб, мити посуд, готувати обід. Матиму хіба ж такого друга!
— Ну й дружба! — сказав батько. — Мити посуд…
— Але ж це робот, механічний слуга, — відповів Сергійко.
І він ще довго розмірковував про те, які обов’язки можна покласти на робота, поки батько не перебив його:
— Ну, годі фантазувати! Завтра підеш у школу і все узнаєш.
— І ще буде чистити черевики, — пробурчав Сергійко з-під ковдри.