Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.
— Та ні… скоріше ні… — відповів він невпевнено.
— Що ви розумієте під цим «скоріше»?
— Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.
— А вас це не здивувало?
— Я не звернув уваги на це.
— Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?
— Не маю уявлення.
Деякий час Трепка мовчав.
— Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…
— Справді. Її не було.
— …і що телевізор працював на всю потужність, — буркнув собі під ніс Трепка.
Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.
Розділ II
Через два дні Трепка приймав перші рапорти своїх підлеглих. Спочатку з'явився підпоручик Філіп, який допитував мешканців «Ізолятора». Трепка мав підстави доручити цю справу Філіпу, бо завжди був невисокої думки про його здібності. Якщо Трепка саме Філіпу довірив допит мешканців, то, видно, цій частині слідства капітан не надавав особливої ваги. Справді, протоколи, які подав Філіп, були напрочуд нудні і не вносили в справу нічогісінько нового. Всі були вражені замахом на професора Містраля, але ніхто нічого не бачив і не чув, бо нібито всі перебували в своїх кімнатах, дуже зайняті роботою. Крім того, надто галасливий репортаж по телевізору, напевно, заглушав усе. Підозру відносно того, що стріляти міг хтось із мешканців будинку, було відкинуто категорично і з святим обуренням. Сусіди одностайно твердили, що з професором Містралем у них чудові стосунки. А проте питання про замкнуті на ключ двері лишалося нез'ясованим! Ніхто не признався, що замикав їх, і це непокоїло, бо хтось же повинен був замкнути. Щодо Котовської, то вона сказала, що до одинадцятої години була у пральні, і назвала свідків, які могли це підтвердити. Справді, дев'ять згаданих нею жінок, у тому числі й хазяйка пральні, якась пані Пацько, не вагаючись, підтвердили це, бо в їхньому товаристві пані Котовська була добре відома своїм надзвичайним талантом злословити на своїх ближніх. Щодо замкнутих дверей, то Котовська заявила, ніби й справді хотіла їх замкнути перед сном, як це вона щоденно робить, але з подивом відзначила, що двері вже замкнуті. Проте довше над цим фактом вона не роздумувала, вважаючи, що замкнув їх хтось із мешканців будинку.
Я здивувався, що Трепка, здавалося, був задоволений рапортом Філіпа. Доброго настрою капітана не змогли зіпсувати навіть наступні, теж не дуже втішні рапорти. Зброї, з якої вилетіла ота куля, не знайшли і навіть не знали, де її шукати. Не вдалося також зібрати докладнішої інформації про мешканців «Ізолятора».
Сержант Жачек доповів, що всі мешканці будинку лише рік проживають у Варшаві, отже, розвідку належить провадити скоріше в тому місті, де ці люди жили раніше, тобто у Вроцлаві. Якщо ж говорити про варшавські характеристики мешканців, то вони у всіх просто чудові і з виробничого погляду, і з морального. Винятком міг бути хіба що доктор Заплон, якому приписували зловживання алкогольними напоями, а також Міхал Касіца. Цього неодноразово карали за порушення правил вуличного руху і деякі інші чудернацькі вихватки, — він, наприклад, купався в забороненому місці, прикидався на вулиці трупом, вивішував на вуличних стовпах непристойні оголошення. А якось річкова міліція витягла його з Вісли.
«Має щастя хлопець, — подумав я, — що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».
— Ну і що, Жачек, це все? — Трепка вже складав у портфель нотатки.
— Є ще тільки оце, — сержант подав Трепці вирізку з газети.
«З 26 по 30 квітня ц. р. в Токіо відбудеться І Всесвітній конгрес гематологів. Польську науку на конгресі представлятиме професор доктор Шимон Містраль».
— Цікаво! — пожвавився Трепка. — Професор не згадував нам про це.
* * *
Наступного дня капітан Трепка запросив професора Містраля до управління міліції.
— Ми, професоре, допитали ваших сусідів по будинку, товаришів і співробітників, — повідомив без будь-якого вступу капітан, — і тепер принаймні знаємо, де шукати.
— А саме?
— Мені здається, що я не дуже рискуватиму, коли скажу, що замах зробив хтось з мешканців «Ізолятора».
— Вибачте мені, але я назву це одним словом, — швидко відповів професор, — абсурд.
Трепка не сперечався, вибачившись перед професором, він зник за ширмою, щоб зварити чай, — капітан мав звичку робити це в найнесподіваніші хвилини.
— Це абсурд, поручику, — повторив професор, звертаючись до мене. — Я знаю всіх своїх сусідів по будинку. Це нормальні люди. І я ніяк не можу собі уявити, щоб хтось із них видряпався на драбину з метою влаштувати безглузде тренування у стрільбі по моєму вікну.
Я ствердно кивнув головою. Мене самого вразив рискований діагноз Трепки. Правда, був у цій справі трохи дивний збіг обставин, які дуже полегшували здійснення замаху, і насамперед це замкнуті на ключ двері. Можна було припустити, що винуватець замкнув їх навмисно, щоб не дати змоги професорові чи якійсь іншій людині, стривоженій подією, вийти в сад через кухню, і цим самим забезпечити собі можливість без перешкоди пройти сходами нагору.
Проте мені здавалося, що для яких би то не було висновків цього ще дуже мало, і я дивувався, що Трепка так легковажно рискує завдати шкоди своєму авторитетові. Я не бачив мотивів замаху, а спосіб його здійснення здавався мені просто дивовижним. Невже злочинець стріляв би тільки для того, щоб налякати? Але ж професор категорично відкинув таку можливість, твердячи, що ні в кого не було причини лякати його. Хіба, може, професор не був з нами відвертий і щось приховував. Але його поведінка заперечувала це підозріння. Містраль ставиться до всієї цієї справи далеко не так серйозно, як Трепка. І це була нормальна реакція людини, яка не відчуває над собою загрози. Якби професора шантажували, якби він когось боявся, то, напевно, поводився б інакше.
Тим часом Трепка повернувся з чайником, який ще парував, і, незважаючи на відмовляння професора, умовив його покуштувати зеленого чаю, — з часу свого перебування в Китаї капітан пив його систематично.
Професор скривився вже після першого ковтка, але по-геройськи пив далі. Трепка деякий час мовчав, і тільки його маленькі очі допитливо дивилися на професора.
— Я обдумував цю справу, професоре, — промовив він нарешті, — і скажу вам одверто, що вона мені зовсім не подобається. Я відчуваю якусь загрозу — неясну, нечітку, але реальну. Ця справа не настільки безглузда, як нам спочатку здавалося.
— Вибачте мені, але я не бачу жодного розумного пояснення цього замаху, — упевнено промовив професор.
— Є одне, — заперечив Трепка, відсуваючи склянку з чаєм.
Професор здивовано глянув на нього.
— Є одне, — повторив Трепка. — Генеральна репетиція. Випробування.
— Випробування?! — вигукнув професор. — Чого?
— Справності… нервів, вашої і нашої реакції, одним словом, усього, що потрібно злочинцям для виконання їхнього плану.
— Це смішно.
— Ні. Це небезпечно. Я не хотів би вас лякати, але треба мати на увазі, що замах може повторитись і, боюся, цього разу вже цілком серйозно.
Професор хотів різко заперечити, але стримався і запитав з вимушеним спокоєм:
— А з чого ви судите, на якій підставі?..
— Подумайте самі, — тихо сказав Трепка. — В цьому замаху все обдумано, крім останнього акту. Все виглядає так, немовби хтось тонко, просто і кмітливо підготував убивство, але не захотів довести його до кінця. Точнісінько як на маневрах. Є все: противник, зброя, план операції, різні тактичні передбачення, атака, тільки противника не вбивають, бо це лише генеральна проба власних можливостей.
— Ну, капітане, — видавив професор, — ви, мабуть, жартуєте. Це жахлива фантазія. Хто ж грається у спроби вбивства?
— Не знаю, — зітхнув Трепка. — Мабуть, є хтось такий. І це йому для чогось потрібно. Я тільки з'ясував факт.
— Але ж це нічого не з'ясовує! Подумайте самі! Чого б це хтось готував на мене замах?
— Я весь час про це думаю, — промовив Трепка, — а ви мені не хочете допомогти. Чи й справді ніхто не скористався б з вашої смерті?
— Ніхто. У мене ж немає ніякого маєтку. Я неодружений, бездітний, і єдиний мій спадкоємець — це брат Гжегож, його ж ви, мабуть, не підозріваєте. Зрештою, повторяю, він дістане в спадщину після моєї смерті лише те, що на мені. А все інше, в тому числі й більшість книжок і автомобіль, яким я їжджу, — це власність інституту.
— Ви, здається, виїжджаєте на кілька днів у Токіо? — запитав раптом Трепка.
— Так! — Професор, здавалося, був трохи збентежений.
— Ви нам про це не сказали.
— Я не припускав, що це може мати яке-небудь значення в даній справі. Їду на з'їзд гематологів.
— А яка там ваша роль?
— Досить скромна… звітна доповідь, та, мабуть, і все.
— Коли відлітаєте?
— У вівторок, після свят, до Копенгагена, а звідти вже прямо в Японію.
— Повітряною трасою над полюсом?
— Так. Через Аляску.
— Сьогодні середа, отже, через шість днів… — пробурмотів Трепка. — Протягом цих шести днів раджу вам бути обережним.
— Знаєте, капітане, мені справді здається, що ви просто жартуєте!
— Ні. Вірте моєму досвідові, — сказав Трепка. — Почалася небезпечна гра. Найгірше те, що ми не знаємо її умов. Не знаємо ні партнерів, ні правил, ні ставки. Це гра на темну.
— Що ж мені робити? — спитав професор, намагаючись володіти собою.
— Передусім — довіряти нам. Було б непростимою, трагічною помилкою, коли б ви не повідомили нас про щось бодай як-небудь зв'язане з цією справою. Хоча б навіть це здавалося вам неважливим.
— А ще що?
— Небезпека загрожує вам ізсередини, — відповів Трепка. — Скажу відверто: в мені борються дві душі: душа міліціонера і душа людини. Міліціонер волів би, щоб ви протягом кількох днів нікуди не виїжджали, бо йому хочеться спіймати злочинця, і з цією метою він радий би використати вас у мало приємній ролі принади. Але це небезпечна забава, і тому, як людина, я по-дружньому раджу вам відійти, зникнути десь на ці шість днів.
— Спасибі вам, — Містраль криво посміхнувся. — Думаю, що я скоріше полегшу вам роль міліціонера. В ролі втікача я почував би себе погано.
— А проте я раджу вам виїхати кудись, не повідомляючи нікого. Навіть наполягаю на цьому.
— Це неможливо. Мені треба підготуватися до з'їзду. Крім того, я проводжу ряд лабораторних робіт, які вимагають постійного нагляду.
— І отже, ви твердо вирішили залишитись у Варшаві?
— У Варшаві? Ні. На свята я вибираюся до «Пристані Ескулапа». Якщо це вас порадує, то я скажу, що це справжня фортеця, оточена муром три метри заввишки. Ми називаємо її «фортом у пустелі». Цей об'єкт передали нам працівники м'ясної промисловості. Там були якісь лабораторії. Ці добродії вміли оберігати свою шкуру. Я сумніваюся, щоб там хтось насмілився стріляти в мене.
— Ви дуже хоробрі, професоре.
— Крім усього, — вів далі професор, — скажу відверто: ви не переконали мене. Ваша гіпотеза, капітане, мене дуже мало влаштовує. Ви недвозначно поставили моїх колег у становище звинувачених. Якби так зробив хтось інший, я вважав би це за образу. Але ви міліціонер, професіональний детектив, і тому все те, що ви сказали, я відношу на рахунок вашого міліцейського песимізму і намагаюся зрозуміти вас. Що ж, ви живете у світі проступків і злочинів, у вас свій погляд на стосунки між людьми, по-вашому зробити злочин так само легко, як з'їсти булку.
Трепка спокійно проковтнув цю запальну промову.
— В такому разі, професоре, нам не залишається нічого іншого, як їхати з вами до тієї фортеці.
— Їхати зі мною?! — перепитав вражений професор. — Як це ви собі уявляєте?
— Дуже просто. Ви запросите нас до себе як своїх особистих гостей. Знайдемо якийсь привід. Ми, наприклад, старі товариші по зброї. Що ви робили під час війни?
— Я був у Англії.
— Чудово. Ми цілком покладаємося на вашу творчу уяву і постараємося справитись з тією історичною роллю, яку ви нам визначите.
— Але ж…
— Ми можемо бути, наприклад, героями з 303-го дивізіону польських льотчиків, з якими ви познайомилися в рядах англійських військово-повітряних сил під час війни і які відвідали тепер вас на батьківщині.
— Я не служив у військово-повітряних силах, — видавив професор, — я працював на протязі всієї війни в госпіталі. І ніколи не був льотчиком.
— Це нічого. Зате ми можемо бути льотчиками.
Містраль похмуро глянув на Трепку, але нічого не сказав.
Тільки тоді, коли я проводжав професора до брами, він поділився зі мною своїми сумнівами.
— Я вас дуже перепрошую, ви вже вибачайте, але капітан не справляє на мене враження серйозної людини. Я навіть не припускав, що в міліції є такі люди. А може, я ще не розкусив його. Це або геній, або…
— Запевняю вас, що він — геній, — квапливо перебив я професора.
* * *
В середу, о п'ятій годині, я, як завжди, пішов у басейн. Не встиг вийти з-під душу, коли мене попросили до телефону. Черговий офіцер викликав мене в управління міліції. Нібито знайшли пістолет. Я негайно поїхав. У кімнаті чергового мені показали коробку з-під прального порошка і обгортковий папір.
Я дивився, нічого не розуміючи.
— Ви ведете справу Містраля? — запитав черговий.
— Я.
— Це вам. Одержано через пошту.
— А пістолет?
— У коробці.
Справді, в коробці лежав пістолет, Я взяв його за дуло. Калібр 6,35. До рукоятки на шнурочку був прив'язаний якийсь папірець. Я зацікавлено оглянув його. На папірці були наклеєні вирізані з газети літери, з яких складалися слова:
«Експонат для музею міліції»,
а внизу:
«Цією зброєю марки «Коммер — 6,35» я звільнив людство від Шимона Містраля. Хай живе прогрес!»
… Посилка була запакована в звичайний обгортковий папір, на який наклеїли поштові марки, а також адресу головного управління міліції, теж складену з вирізаних друкованих літер. На посилці був штемпель поштового відділення № 10, яке міститься на площі Конституції.
Я спокійно зробив те, що в такому випадку й треба було зробити: послав сержанта Жачека в поштове відділення № 10, віддав пістолет на експертизу зброярам та в лабораторію дактилоскопії і повідомив про все Трепку.
Пізно ввечері ми вже мали перші відомості. Сержант Жачек прийшов трохи розчарований:
— Посилки ніхто не здавав, її знайшли, — доповів він.
— Що таке? — Трепка підвівся з-за стола.
— У вівторок увечері прибиральниця знайшла її під лавою і віддала начальникові поштового відділення. Поштові марки на посилці були, тому її й відправлено за вказаною адресою.
Хто підкинув цю посилку — встановити не змогли.
Що стосується дальших відомостей, то експертиза підтвердила, що куля і гільза, які ми знайшли, від цього пістолета марки «Коммер», калібр 6,35. Зате дактилоскопісти не знайшли на пістолеті жодного відбитка пальців.
— Як ти думаєш, навіщо надіслали нам цю посилку? — запитав мене Трепка.
— Є три можливі варіанти, капітане, — відповів я, хвилину поміркувавши. — Або ми маємо справу з явно божевільним, або з дотепником, який хотів похизуватися своїм молодецтвом і сумнівним гумором, або ж…
— Або ж?.. — підхопив Трепка.
— Або ж це заздалегідь продуманий хід небезпечного злочинця, який хотів видати себе не за того, ким він є насправді. Та я думаю, що на цьому він нас не впіймає.
— Ти маєш рацію, Павелеку, — промовив Трепка і попрямував за ширму заварювати чай.
* * *
Уранці ми з чемоданами прибули до професора Містраля. Професор, мабуть, уже попередив, що в нього будуть гості, бо нас зустріли досить байдуже. Щоправда, застали ми лише Котовську і доктора Йонаша.