Коли Гриша Скрипка з двома студентами історичного факультету приніс в профком зібрані для будівників Каховки книги, там вже були представники всіх факультетів і, виявляється, чекали лише на істориків.
— Отже, — сказав Гриша, — книги зібрали, а далі що?
— А далі їх повезуть наші спортсмени, — відповіли йому.
— А точніше? — поцікавився Скрипка.
— На шлюпках. Шлюпочний перехід Дніпропетровськ — Каховка, — відповів той же студент.
— Гаразд, — пробурмотів Скрипка, — приймайте книги, ось список.
А про себе вирішив будь-що-будь добитись права бути учасником переходу.
Наступного дня Гриша пішов до завідуючого кафедрою фізкультури майстра спорту Мартюхіна. Мартюхін критично оглянув Гришу з голови до ніг, затримав погляд на випуклих біцепсах студента і сказав:
— На жаль, у похід підуть тільки особи, що мають спортивний розряд. Почесно й відповідально, от!..
Переконувати будь в чому Мартюхіна було марно. Це Гриша знав. I все ж, не думаючи про наслідки, він хоробро випалив:
— Та я ж усе життя на морі прожив, я ж син рибалки!.. Що я, гірше за ваших розрядників гребтиму?
— Можна подивитись, — здвигнув плечима Мартюхін, — завтра на водній станції.
— Ого, — подумав Скрипка, — я, здається, вскочив в історію.
Скрипка виріс у далекому степовому районі. Дніпро був першою рікою, яку він побачив, і гребти хлопець, звичайно, не вмів. Та відступати вже було нікуди.
Ввечері Гриша одягнув білі штани «фантазія» і попрямував до парку імені Шевченка. Він довго тинявся біля причалу, де можна було взяти напрокат човна, потім, наважившись, підійшов до каси і купив квитка. Черговий, величезний дідуган, з матроською гвардійською стрічкою в петлиці синього кітеля, приніс два важких весла, показав Скрипці човна і попередив, щоб той не затримувався пізніше одинадцятої.
— А то я вас знаю, студентів, — сердито пробасив він.
Дід відштовхнув човна, і той так загойдався, що Скрипка ледве встояв на мостках. Спробував приладнати весла, але вони чомусь не влазили в кочетки: були занадто товсті. Тоді він почав розгинати кочетки. Тимчасом човна знесло течією до набережної, де гуляла молодь. Нарешті Гриша вставив весла і гребнув. Праве весло полізло мало не під саме днище човна, а ліве сковзнуло по воді і обдало фонтаном бризок не тільки весь човен, але й самого гребця і нові штани «фантазія». На березі засміялись:
— Гей, тюльчин флот, тримайсь за берег!
— Дивись, в Чорне море занесе!..
Гриша підняв ліве весло і спробував гребти лише одним правим. Човен закрутився на одному місці дзигою. Тоді Скрипка, зціпивши зуби, почав поволі підгрібати обома веслами, всю свою увагу зосереджуючи на неслухняній лівій руці.
Повернувся він через годину, вкрай змучений, з палаючими долонями і весь мокрий.
— Комарі, — сказав він черговому, — просто ніякого порятунку…
— Еге ж, — відповів той, розглядаючи зіпсовані кочетки, — бачу…
Був червень і ні про які комарі в тих місцях не могло бути й мови.
— Весла не влазили, — пояснив Гриша, — ви, певне, не від того човна дали.
— Еге ж, не від того, — пробурмотів старий матрос, — а ти, мабуть, вперше ці весла в руках тримаєш і не знаєш, яким кінцем їх в кочетки вставляти…
— Ге-ге, та я ж син рибалки, а ви говорите, вперше, — хоробро заявив Скрипка.
— Розкажи своєму лисому татові, — буркнув старий гвардієць і відвернувся, не бажаючи продовжувати розмову з таким безсовісним брехуном.
Вночі Скрипці приснилось, що він моряк парусного флоту, а потім приверзлась двійка по древнеросійській мові, яку мав завтра здавати.
Коли Гриша прийшов вранці до університету, в коридорі вже товпились студенти і ніхто не одважувався першим заходити до аудиторії, де сидів найсуворіший в університеті екзамінатор Семен Йосипович. Нарешті, сам Семен Йосипович відчинив двері, визирнув в коридор, обвів усіх присутніх насмішкуватим поглядом і сказав:
— Через три години я йду в відпустку. Хто не здасть заліка зараз, матиме нагоду бачити мене лише через три місця. Отже, прошу!..
Скрипка пішов першим. Йому попалась множина іменників, і треба було вияснити багато цікавих речей, як, наприклад, чому ми пишемо «леса» і «города», але «тракторы», а не «трактора» і так далі. Гриша почав пояснювати, ковтаючи слова і поспішаючи, немов на пожежу.
— Та ви, бачу, теж у відпустку поспішаєте, — засміявся Семен Йосипович.
— Розумієте, — гаряче зашепотів Скрипка, — мені треба готуватись до шлюпочного переходу в Каховку…
— А-а, — протягнув Семен Йосипович, виводячи в Гришиному матрикулі залік.
Гриша помчав на водну станцію «Наука». Там було повно людей. Одні стрибали з вишок, другі плавали, треті веслували, працюючи одними руками, випрямивши корпус, виграючи веслами, мов трісочками. Мартюхін з якимись хлопцями в полотняних костюмах пив під тентом лимонад.
— А-а, син рибалки, — сказав він, побачивши Гришу, — зараз, зараз. Піди он до того бона, знайди там на березі Жору Колікова і скажи йому, щоб він пройшовся з тобою до острова, а ми подивимось…
Жору Гриша особисто не знав. Вчився Коліков на хімічному факультеті, а хіміків історики звали «миловарами» і знайомства з ними не підтримували. Але на комсомольській конференції він голосував за його кандидатуру, і тепер той завідував у комітеті комсомолу фізкультурним сектором.
Коліков сидів на піску, дивився на Дніпро і креслив пальцями навколо себе загогулини.
— Товаришу Коліков, — покликав його Гриша, Коліков повільно, неохоче повернувся. I коли Гриша побачив його обличчя, він зрозумів, що в Каховку попливе хто завгодно, тільки не студент Скрипка. Обличчя Колікова було таким сердитим, таким невдоволеним, що Скрипка навіть зупинився.
— Заріже, — подумав він, — цей мене заріже, як раз плюнути…
Все ж передав Колікову наказ Мартюхіна. Коліков, не відповідаючи, знову повернув голову до річки. Гриша теж подивився в той бік і поміж безлічі човнів побачив маленький двовесельний ялик і на ньому дівчину, схожу чи то на русалку, чи то на казкову богиню, чи то ще на щось невимовно прекрасне й досконале. Дівчина поступово віддалялась від берега, і на обличчі її сяяла така щира посмішка, що Скрипка теж усміхнувся, хоч було йому зовсім не весело.
Коліков махнув дівчині своєю ручищею, завбільшки з весло, вона у відповідь теж затріпотіла своєю ручкою.
— Амба, — вирішив Скрипка, — перед ці красунею він з мене хтозна й що зробить.
Коліков підвівся і пішов за веслами. Був він височенний на зріст, сухий, мов з вірьовок сплетений, і засмаглий аж чорний. Скрипка подивився на свої білі руки й від засмучення навіть сплюнув: куди там йому змагатися з таким жилавим чортом.
Вони взяли весла і сіли в човни. Гриша похапцем відштовхнувся від берега, щоб хоч трохи випередити Колікова, вставив весла в кочетки й загнав їх глибоко в воду. Весла зігнулись в дугу, м'язи на руках у Гриші надулися, мов волейбольні м'ячі, човен стрибнув метрів на п'ять вперед і зупинився. Поки Гриша виводив весла на поверхню, поки знову запускав їх в глибину, щоб гребонути як слід, Коліков кількома невловимими поштовхами догнав Скрипку і, еластично працюючи руками, пішов уперед, зовсім не турбуючись про напарника. Гриша спробував брати веслами мілкіше, але прорахувався, весла сковзнули по воді, він втратив рівновагу й ледве, не впав.
Далеко-далеко попереду почувся бадьорий дівочий сміх, але Скрипці ніколи було оглядатися й роздивлятись, хто там сміється.
Коліков все віддалявся і віддалявся, легко, без напруження, працюючи самими руками, в той час як Скрипка лягав на весла майже животом.
— I для чого я за нього голосував? — гірко подумав він, обливаючись потом не стільки від зусиль, скільки, від страху за те, що ось зараз все стане відомим, ніхто не візьме його в похід і соромно буде дивитись у вічі і Мартюхіну, і Семену Йосиповичу, і, можливо, отій красивій дівчині, яка, мабуть, теж з університету.
I Скрипка, заплющивши очі, закусивши до болю губу, гріб, гріб, гріб… Він не бачив Колікова, але відчував спиною, всім своїм єством, як з кожним помахом весел збільшувалась відстань між човнами. Було видно, як на березі Мартюхін кинув свій лимонад і вийшов з-під навісу, дивлячись на їхні човни.
— Товаришу Коліков, — тихенько покликав Скрипка.
Човен Колікова вже летів стрілою в бік фарватера. Гриша озирнувся ще раз і сказав на цей раз вже голосніше:
— Товаришу Коліков, на хвилиночку!..
Коліков не змінив темпу, в його обличчі не здригнулась жодна рисочка.
— Заріже, — втративши всяку надію, подумав Гриша. — Та ще тут дівчина…
I, відчуваючи, що в нього от-от лопнуть всі жили, Гриша почав бити веслами по зрадливій воді, намагаючись хоч на метр наблизитись до човна Колікова.
— Товаришу Коліков, — востаннє вигукнув він, — та не можу ж я не поїхати в Каховку, зрозумійте ж!..
I в цю хвилину справа від себе Гриша побачив біло-червону корму, а потім і Колікова, що сидів так же прямо і методично опускав і підіймав весла, як і раніше. Була лиш невловима на перший погляд розслабленість в його рухах, та Скрипка не помітив цього.
«Ага. вклякнув!» подумав він і вирішив ще натиснути, щоб перегнати Колікова і остаточно довести свою перевагу, коли не в техніці веслування, то в мускулатурі. Але човен Колікова йшов поряд, мов прив'язаний. Коли зовсім знесилений Гриша погнав свого човна повільніше, повільніше пішов і Коліков. Мартюхін повернувся під тент і, мабуть, знову взявся за свій лимонад. Гриша краєчком ока побачив човен дівчини, яка, очевидно, чекала на них, і тільки тепер раптом зрозумів, що Коліков виручив його; приховав його невміння.
— Ех, товаришу Коліков, — гаряче сказав Гриша, — а я ж думав…
— Що я бачу, — почувся за його спиною голос, — нашого чемпіона майже перегнали?
Сповнений неприязні до незнайомої дівчини, перед якою він ледве не осоромився, Гриша подумав, що голос в неї такий, ніби вона набрала повний рот води й пробує засміятись.
«Як у іволги», подумав Скрипка.
А дівчина вже заїхала своїм яликом між їх човнів і простягала Гриші руку.
— Варя… з філологічного…
I Гриша побачив, як навіть Коліков, похмурий і замкнутий Коліков, посвітлішав і усміхнувся.
— А оце. Варю, — сказав він цілком серйозно, — син рибалки.
* * *
Екзамени тяглися неймовірно довго, і Гриша ніяк не міг діждатись дня відплиття. Варю він бачив після того випадку лише раз та й то здалеку, так що не вдалося й поговорити. Коліков був призначений командиром переходу, що Скрипці не зовсім подобалося: він боявся Колікова, хоч і був вдячний йому.
В день від'їзду Гриша так хвилювався, що приїхав на пристань першим, і йому довелося більш за всіх возитися з вантаженням човнів. Книжки ледве вмістилися в трьох шлюпках. А ще ж треба було взяти намети, запас продуктів, аптечки і іншу всячину, від одного переліку якої наморочилась голова.
Варя з'явилась разом з Коліковим і почала командувати: її призначили завгоспом чи що. Вона їхала в командорській шлюпці. Гриша теж потрапив в цю шлюпку і зрадів, що буде разом з Варею, але в той же час він соромився Колікова, який знав його таємницю.
Та от все навантажено, виголошені останні промови, учасники переходу вишикувались, тричі вигукнули: «Фузкульт-ура!» і розбіглись по шлюпках.
Коліков дав команду, вісімнадцять весел дружно вдарили, — похід розпочався.
Пропливли під мостом, обігнули невеличку піщану кіску і пішли паралельно Комсомольському острову.
Варя весь час сиділа позаду Гриші, і він відчував на своїй шиї її тепле дихання.
— Між іншим, — почав Гриша, — Комсомольський острів, біля якого ми пропливаємо, називався раніше Монастирським. У дев'ятому столітті тут був збудований монастир, і його відвідували в свій час навіть київські князі: Ольга, Володимир, Мстислав Удалий…
— Ой, — здивувалась Варя, — звідки ви все це знаєте?
Гриша помітив, що Варя вміє дивуватись всьому з щирою і чарівною безпосередністю.
— А в 1240 році, — продовжував він, — монастир був зруйнований татарами…
Захопившись історією, Гриша зовсім забув про весло. Він забризкав переднього гребця, потім, втративши рівновагу, ледве не впав назад, на Варю. В шлюпці засміялись.
— Та ви, товаришу, — сказала Варя, — добрий історик, а гребти не вмієте!..
Гриша почервонів і замовк.
Поминули міські пляжі, водні станції, ліворуч з'явилося гирло Самари, праворуч розкинулось на березі велике селище.
— I це все наше місто! — захоплено вигукнула Варя.
— Ні, — знову не витримав Гриша, — це Лоцманська Кам'янка. Он бачите, з води стирчать два камені — то залишки колишнього острова Московського. Тепер його залило водою озера Леніна. А колись тут причалювали судна, брали місцевих лоцманів і тільки тоді йшли через пороги до Хортиці…
— Як це все цікаво! — шепотіла Варя майже над самим його вухом. Гриша не зрозумів, що саме цікавило Варю: те, що він розповідає, чи, може, те, що вона бачить зараз на місці древніх островів і порогів. У всякому разі він уже був певний, що недарма сидів у бібліотеці перед від'їздом і перечитував описи Дніпра, зроблені ще в сімнадцятому столітті.
Дув міцний зустрічний вітер. По широкій поверхні ріки нескінченними табунами бігли хвилі, вітер зривав з них білі кучеряві гребінці піни й гнав на берег. Гриша дуже втомився, долоні горіли, наче в них насипали жару. Він непомітно опустив одну руку у холоднувату воду, але в ту ж мить за спиною в нього почувся гарячий шепіт Варі:
— Що ви робите?
Гриша похапцем, наче злодій, вихопив руку з соди.
Під'їхали до села Кодаки. Гриша зразу ж почав розповідати, що тут був перший дніпровський поріг — Кодацький, що навпроти нього в 1635 році француз Боплан збудував для польських панів фортецю, яку захопив потім один із соратників Богдана Хмельницького — отаман Шумейко.
Коліков з корми несподівано перебив:
— У Кодаках Федоров народився, двічі Герой Радянського Союзу, а Саша Матросов, так той у самому Дніпропетровську…
— Доки вже ми проти вітру будемо плисти?
— Давайте до берега, — в свою чергу перебила його Варя.
Варю підтримали й на інших шлюпках. Причалили до берега. Варя відкрила аптечку й почала бинтувати гребцям руки. Гриша вирішив своїх долоней не показувати зовсім, бо вони були вкриті величезними пухирями, які вже полопалися. Він все ще боявся, що Коліков причалить де-небудь до берега й скаже:
— Злазь. Нам такі не підходять…
Та Коліков сам підійшов до Гриші й тихо сказав йому:
— Ти піди до Варі, помаж руки йодом і перебинтуй, а то зовсім погано буде. Я ж сам колись починав, то знаю. Йди…
Надвечір, як і передбачав Коліков, вітер вщух. Можна було плисти вниз, використовуючи силу течії. Правда, течія тут була слабка: відчувалась близькість греблі Дніпрогесу, яка затримувала воду. Ніч була темна й тиха. Подекуди правий берег нависав над водою безформною масою, і важко було визначити, де кінчається берег, а де тінь од нього. Яскраво горіли білі й червоні вогні бакенних ліхтарів.
Коліков вів за собою шлюпки і нікому не довіряв керма. Було вже після півночі, коли на весла сіла Варя.
— Ти ще не відпочивав? — здивувалась вона.
— Та ще, — з усмішкою в голосі сказав Коліков.
— Зараз же мені лягай, — сердито наказала Варя, — а то завтра будемо шлюз проходити, а ти сонний…
Той промовчав.
— Та ти мене чуєш? — нетерпляче вигукнула Варя.
— Чую…
— Ой, упертий же! Товаришу історик! — покликала дівчина Гришу.
Гриша, який вже давно не спав, зробив вигляд, ніби щойно прокинувся.
— Сядьте на кермо, хай командор відпочине, — розпорядилась Варя.
Гриша обережно перебрався на корму й став проти Колікова. Коліков ще трохи посидів, наче роздумуючи, чи довіряти Гриші кермо.
— Йти фарватером, так тримати.
— Та що він, маленький? — вступилася за Гришу Варя.