Далі — вискочила на зелену луку, що
красувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво,
почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко
на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою
рукою: «сюди, мов!» —та наче мана яка, спустилася вниз— і скрилася за
горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима —
мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос
свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та
причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко,
біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою
корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що
це? — думав він. — Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не
москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов,
бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? — так же не
близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно —
хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й
не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п'ять
верстов од села... Чия б же це?..»
Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись,
куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли
то там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні
квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли.
чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці,
задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у
пам'яті їх дочок, — та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, — та все
думав та думав... А в серці — почував він — прокидалось щось невідоме,
чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й,
хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний
сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що
зачепитися— так і ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка,
червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин,
уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж
мороз пішов поза спиною... «Оце так — промовив він уголос. — Чи не
здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я
блукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав
ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка
хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці,
повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено
низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного
хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч
старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки;
двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота
дощані-хрещаті.
Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько
зодягнена, — і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей.
Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик — і
давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу
кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала
в долоні — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з
такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, — вона
висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і
вздовж і впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятії
Каторжні!.. Через них знівечила держално..» — на весь голос гукала
молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і
воріт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена
молодиця.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона.
— Ось до якої
пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...
— Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та
син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою
помийницею — в хату.
— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од
ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся.
Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава
нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він
мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали,
мов дві углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марю-кої — скрикнув він,
випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.
— У якого москаля, сину?
— Що живе коло нашого поля хутором.
— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?
— Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не
йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю —
вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся з
боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні,
вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»
II
ДВУЖОН
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху,
яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно
— з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані
аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через
праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара
шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси
починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно,
мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б
— з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна
настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце
ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю
старенька хата, захожий став. .«Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» —
каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов
молодий парубок.
— Здоров був! — обізвався до його захожий.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Який Окунь?
— Карпо Окунь, старий дід.
— Ні: це Лимар, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та який Окунь?
— Дід старий, що з бородою ходив.
На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась
коло городини, — бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в
землі.
— Та кого ти, чоловіче, питаєш?
— Окуня Карпа.
— Е-е-е... його вже давно й сліду нема... Знала я того Окуня, знала...
Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер... А тобі ж навіщо він?
— Та треба... Так умер, кажете?
— Умер, умер.
— Та хто ж після його зостався?
— Та хто ж, після його зостався?! — каже жінка, задумавшись... —
Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. .Та й та уже вмерла.
Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь
далекий родич... торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає
нікого такого...
— Так... А волость же ваша далеко?
— Волость? — глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: — на
тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу
будуть гамазеї, а там — зараз і волость.
— Ну, спасибі вам. Прощайте.
— Щасливо.
Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка.