— Яка сестра?
— Евеліна.
І це ім'я мені ні про що не говорило.
— Дивно. Я не бачив Евеліну багато років, сказав я. — Вона навіть не знала, що я живу в цих місцях.
Він знизав плечима.
— І тим не менше…
— А де вона живе зараз? Я хотів би відвідати її.
— У мене немає при собі її адреси.
— У такому разі дізнайтеся.
Він підвівся, підійшов до полиці з картотекою і витяг звідти одну з карток.
Я уважно прочитав все, що там було написано.
Міс Евеліна Флаумель…
Адреса в Нью-Йорку теж була мені незнайомою, але я її запам'ятав. Судячи з картки, мене звали Карл. Карл Корі. Прекрасно. Чим більше даних, тим краще.
Я засунув пістолет за пояс, поруч з прутом. Природно, поставивши на запобіжник.
— Ну гаразд, — сказав я. — Де мій одяг і скільки ви мені заплатите?
— Весь ваш одяг пропав при катастрофі, — прошипів він, — і я все ж повинен повідомити вам, що у вас були зламані обидві ноги, причому на лівій переломів було два. Чесно кажучи, я просто не розумію, як ви можете стояти. Минуло всього два тижні…
— Я завжди поправляюсь швидко, — відповів я. — А тепер поговоримо про гроші.
— Які гроші?
— Які ви заплатите мені, щоб уникнути суду за незаконне утримування в клініці, зловживання наркотиками і так далі.
— Не будьте смішним.
— Хто з нас смішний? Я згоден на тисячу доларів готівкою, тільки відразу.
— Я не маю наміру навіть обговорювати цього питання.
— А я все-таки раджу вам подумати, адже що не кажи, посудіть самі, що будуть базікати про вашу клініку, якщо я не промовчу. А я поза всяким сумнівом звернуся в медичні кола, в газети…
— Шантаж, — сказав він, — але я на нього не піддамся.
— Заплатите ви мені зараз чи потім, після рішення суду — мені все одно. Але зараз це обійдеться значно дешевше.
Якщо він погодиться, то я буду твердо знати, що всі мої здогади були вірні і ця історія досить брудна.
Він витріщився на мене і мовчав досить довго.
— У мене немає при собі тисячі, — зрештою вичавив він.
— У такому разі назвіть цифру самі, — запропонував я.
Після ще однієї паузи він додав:
— Це грабіж.
— Ну які між нами можуть бути рахунки? Валяйте. Скільки?
— У моєму сейфі є доларів п'ятсот.
— Діставайте.
Ретельно оглянувши свій маленький стінний сейф він повідомив мені, що там всього лише чотириста тридцять доларів, а так як мені не хотілося залишати відбитків пальців, довелося повірити йому на слово. Я забрав купюри і засунув їх у внутрішню кишеню.
— Де тут у вас найближче визвати таксі?
Він назвав місце, і я перевірив за телефонним довідником, заодно уточнивши, де я перебуваю.
Я змусив його набрати номер і викликати мені таксі, по-перше, тому, що не знав назви його клініки, а по-друге, тому, що не хотів показати йому, в якому стані моя пам'ять. Одна з пов'язок, які я ретельно видаляв, була навколо голови.
При замовленні машини я почув і назву клініки:
«Приватний госпіталь в Грінвуді».
Я затовк сигарету, витягнув з пачки іншу і звільнив свої ноги від приблизно двохсотфунтової ваги, всівшись у зручне крісло, обтягнуте коричневою шкірою поряд з книжковою шафою.
— Почекаємо тут, і ви проведете мене до виходу.
Від нього я більше так і не почув жодного слова.
2
Була десь восьма ранку, коли шофер таксі висадив мене на розі найближчого міста. Я розплатився і хвилин двадцять йшов пішки. Потім зайшов у закусочну, влаштувався за столиком і замовив собі сік, пару яєць, тост, бекон і три чашки кави. Бекон був дуже жирний.
Понасолоджувавшись сніданком приблизно з годину, я вийшов із закусочної, дійшов до магазину одягу та прочекав там до дев'яти тридцяти — часу його відкриття. Купив собі пару штанів, три сорочки спортивного крою, пояс, нижню білизну і черевики впору. Вибрав носовичок, гаманець і гребінець.
Потім, відшукавши грінвудську автостанцію, купив собі квиток до Нью-Йорка. Ніхто не спробував мене зупинити. Ніхто, нібито, за мною не стежив.
Сидячи біля вікна, дивлячись на осінній пейзаж з хмарками, які швидко мчали по небу, я спробував зібрати воєдино все, що знав про себе і про те, що зі мною сталося.
Я був поміщений в Грінвуд як Карл Корі моєю сестрою Евеліною Флаумель. Це сталося після автокатастрофи приблизно два тижні тому. Притому у мене були переламані ноги, чого я зараз не почував. І не пам'ятав ніякої сестри Евеліни. Персонал Грінвуда, очевидно, отримав інструкції тримати мене в ліжку в несвідомому стані: принаймні лікар був явно переляканий, коли я пригрозив судом. Ну що ж. Значить, хтось по якійсь причині боявся мене. Приймемо це як версію, якої доведеться триматися.
Я знову став згадувати про те, як сталася катастрофа, але додумався лише до того, що у мене розболілася голова. Все ж я відчув, що ця подія не була випадковістю. Я був твердо в цьому переконаний, хоча й не знав, чому. Ну що ж, з'ясуємо і це, і тоді комусь не поздоровиться. Дуже, дуже не поздоровиться. Ненависть гарячою хвилею обдала мені груди. Хто б не намагався нашкодити мені, він знав, на що йшов, і робив це на свій страх і ризик, так що тепер йому ні на що буде скаржитися, хто б це не був. Я відчував сильне бажання вбити, знищити цю людину, і раптом зрозумів, що ці відчуття не в новинку мені, що у своєму минулому житті я саме так і робив. Причому не один раз.
Я втупився у вікно, на мертве опадаюче листя.
Діставшись до Нью-Йорка, першим ділом я вирушив у перукарню поголитися і підстригтися, потім переодягнув сорочку — терпіти не можу, коли шию лоскоче зрізане волосся. Кольт-32, що належав невідомому індивіду в Грінвуді, лежав у правій кишені моєї куртки. Правда, якщо б з клініки Грінвуда (або моя сестра) звернулися в поліцію з проханням розшукати мене, та ще що-небудь при цьому прибрехали, незаконне носіння зброї навряд чи пішло би мені на користь, але все ж зі зброєю спокійніше. Спочатку їм мене все ж треба буде знайти, і ніхто не знав, як розгортатимуться події. Швидко перекусивши в найближчій їдальні, я потім протягом години їздив на метро та автобусах, зіскакуючи на найнесподіваніших станціях, потім узяв таксі і назвав адресу Евеліни, нібито моєї сестри, яка змогла б освіжити мою пам'ять.
Проїжджаючи вулицями міста до Вестчестера, я обмірковував план подальших дій і свою поведінку при зустрічі.
І коли у відповідь на мій стукіт двері великого старовинного будинку відчинилисяпрактично відразу, я вже знав, що буду говорити. Я все ретельно обдумав, ще коли йшов по звивистій алеї — під'їзду до будинку — повз дуби-велетні і яскравих кольорів осики, а вітер холодив мою тільки що підстрижену потилицю під коміром куртки. Запах тоніка від мого волосся змішувався з густим запахом плюща, що обвивав стіни старого цегляного будинку. Ніщо не було мені тут знайомо, і навряд-чи я коли-небудь бував тут раніше.
На мій стукіт відповіла луна.
Отже я засунув руки в кишені і став чекати.
Коли двері відчинилися, я посміхнувся і кивнув плоскогрудій служниці з розсипом родимок на обличчі і пуерторіканським акцентом.
— Так? — Запитала вона.
— Я б хотів побачити міс Евеліну Флаумель.
— Як накажете доповісти?
— Її брат Карл.
— О, заходьте, будь ласка.
Я пройшов у передпокій, підлога якого була вистелена мозаїкою з крихітних бежевих і рожевих плиток, а стіни були цілком з червоного дерева. Висвітлювала все це срібна з емаллю люстра, вся в кришталевих ріжках.
Дівча віддалилася, і я став оглядатися, намагаючись хоч про що-небудь дізнатися.
Марно.
Тоді я став просто чекати.
Нарешті, служниця повернулася, посміхнулася і прорекла:
— Ідіть за мною, будь ласка. Вона прийме вас в бібліотеці.
Я пішов за нею: три сходових прольоту вгору, а потім по коридору повз двоє закритих дверей. Треті зліва були відкриті, і служниця зупинилася, запрошуючи увійти. Я зупинився на порозі.
Як і в будь-який бібліотеці, тут всюди були книги. На стінах висіли три картини — два пейзажі і одна баталія. Підлога застелена важким зеленим килимом. Поряд з великим столом стояв настільки ж великий глобус, зйого поверхні на мене дивилася Африка. Позаду столу і глобуса у всю стіну простягнулося вікно зі склом щонайменше восьмисантиметрової товщини. Але зупинився на порозі я не тому.
На жінці, що сиділа за столом, була сукня кольору морської хвилі з глибоким вирізом спереду, у неї було довге волосся в локонах, кольором нагадуючи щось середнє між хмарами, освітленими сідаючим сонцем і полум'ям свічки в темній кімнаті, а її очі — я це відчував, знав — за великими окулярами, яких вона, по-моєму, не потребувала, світилися такою ж блакиттю, як озеро Ері о третій годині пополудні ясним літнім днем. Колір же її стислих коралових губ дивно гармоніював з волоссям. Але все ж не тільки через це я зупинився на порозі.
Я знав її, цю жінку, знав, але абсолютно не пам'ятав, хто вона така.
Я увійшов до кімнати, теж злегка стиснувши губи в усмішці.
— Привіт.
— Сідай, — відповіла вона, вказуючи рукою на стілець з високою спинкою і підлокітниками, якраз такий, що в ньому можна було зручно розвалитися. Я сів, і вона почала уважно вивчати мене.
— Добре, що з тобою все в порядку. Я рада тебе бачити.
— Я теж. Як поживаєш?
— Дякую, добре. Мушу зізнатися, що не очікувала побачити тебе тут.
— Знаю, — трохи іронічно відповів я. — Але я тут, щоб подякувати тобі за сестринську турботу і ласку.
З іронією я говорив спеціально, щоб подивитися на її реакцію.
В цю хвилину до кімнати увійшла собака — ірландський вовкодав — який дійшов до самого столу і плюхнувся поруч з ним на підлогу.
— Саме так, — відповіла вона з тією ж іронією, — це найменше, що я могла для тебе зробити. Наступного разу будь за кермом обережнішим.
— Обіцяю тобі, що в майбутньому я буду вживати всіх заходів обережності.
Я поняття не мав, у які ігри ми граємо, але так як вона не знала, що я цього не знаю, я вирішив вивудити з неї, що тільки можливо.
— Я подумав, що тобі буде цікаво, в якому я зараз стані, тому і прийшов.
— Так, — відповіла вона. — Ти щось їв?
— Поснідав, дві години тому.
Вона подзвонила прислузі і наказала накрити стіл. Потім обережно звернулася до мене.
— Я так і думала, що ти сам виберешся з Грінвуда, коли одужаєш. Правда, я не очікувала, що це буде так скоро і що ти з'явишся сюди.
— Знаю. Тому-то я і прийшов.
Вона запропонувала мені цигарку, і я чемно спочатку дав прикурити їй, потім закурив сам.
— Ти завжди вів себе несподівано, — сказала вона після паузи, яка затягнулася трохи більше, ніж слід. — Правда, в минулому тобі це допомагало, але не думаю, що ти щось отримаєш з цього зараз.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ставка занадто висока для блефу, а мені здається, що ти саме блефуеш, з'явившись до мене ось так запросто. Я завжди захоплювалася твоєю сміливістю, Корвін, але не будь дурнем. Ти ж знаєш, як ідуть справи.
КОРВІН? Запам'ятаємо це поряд з «Корі».
— А може й не знаю, — відповів я. Адже на деякий час я був виключений зі гри, вірно?
— Ти хочеш сказати, що ще ні з ким не зв'язався?
— Просто ще не встиг.
Вона нахилила голову в бік, і її дивовижні очі звузилися.
— Дивно. Але можливо. Не віриться, але можливо. Можливо, ти і не брешеш. Можливо. І я спробую тобі повірити зараз. І якщо ти дійсно не брешеш, то ти вчинив дуже розумно і до того ж убезпечив себе. Дай мені подумати.
Я затягнувся сигаретою, сподіваючись, що вона скаже ще щось. Але вона мовчала, думаючи про свою участь у цій грі, про яку я нічого не знав, з гравцями, які були мені невідомі, і про ставки, про які я не мав ніякого поняття.
— Одне те, що я прийшов сюди, вже говорить про дещо.
— Так. Знаю. Але ти занадто розумний, тому говорити це може багато про що. Почекаємо. Тоді побачимо.