- Годі! - погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. - Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!
- Серце моє, не плач, постривай, - промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. - Не кидай ти мене, - просить, - не втікай од мене!.. не кидай!..
- Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!
- Тебе і себе, дівчино!
- Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, - пожалуй!
І обіймає його, і ридає, і благає...
- Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!
VСперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться - гіркий світ, а побачаться - ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.
* * *- Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? - промовила Варка.
- Як же мені розказувати? - спитав... - І нащо питати?
- Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?
- Вона хороша.
- Спасибі Богу! Любить тебе?
- Любить.
- І жалує?
- Жалує.
- І добра й люба?
- Добра й люба.
- Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? - погукнула. - Іди до своєї хати, до милої жінки!
- Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!
Вона вирвалась із його рук.
- Де ти з нею пізнався? - пита.
- Тут, у селі.
- І дуже вподобав одразу?
- Вона мені до вподоби була... А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?
- І хутко її посватав?
- У півроку.
- Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?
- Щодня.
І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого...
В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.
VIЗанедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут - де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.
Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.
«Де він буває?» - думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись...» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами... «Оце, оце, - говорить сама до себе, - мов дитина, плачу... Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться - роздрімається - все округи мішатись починає ув очах; що дослуха - наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...
Такеньки минув тиждень, - коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно - ніхто не всміхнеться; розмова тиха.
- Мабуть, мені помирати? - спитала Галя.
- Смерть не виміча нікого, моя дитино! - одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.
- Ви пожили вік, бабусенько... - промовила Галя.
- Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...
- А я не сподівалася своєї такеньки хутко...
- Вона приходить непрошена, моя дитино!
- Он торік умерла Катря Кравчиха - молоденька, як ягода, була, - озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.
- А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! - пригадала друга, зітхнувши.
- Люди молодії які мруть! - додала бабуся, схилившися на руку журливо.
День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.
- А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, - каже на Галю стара бабуся.
- Він зараз прийде...
- Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?
- Я не знаю, бабусю...
- То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?
- Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.
- Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...
- Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...
- Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!
І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...
А його нема та й нема - і довго не було.
Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.
Вона руки до його простягла у радощах.
- Павло! ходи сюди до мене, серце!
Він до неї доступив і став.
- Схились до мене, підведи мене трохи.
Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.
- Павло! - кажуть... - Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..
Він весь затрусився.
- Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..
Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, - хотів бігти - не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.
Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.
Він кинувся до віконця - одсунув, кинувся до дверей - відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь - вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...
На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...
Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.
Зійдуться.
- Що? - поспитає вона.
- Так саме... усе гіршає! - одкаже...
Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.
- Оце вже вона не переживе цієї ночі, - кажуть Павлу. - Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.
Він подививсь - вона наче тихо спала.
Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.
- Боже мій! Боже мій! - скрикнула. - Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?
- Дівчино! - промовив їй. - Як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду, аж ось мені дорога гладка.
VIIУступає у хату Павло, коли чує:
- Се ти, коханий?
Хотів ступати далі - похитнувсь.
- Не говори до неї, - шепотять йому молодиці в уха, - стань так коло неї, постій.
Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.
- Се буває перед смертю, полегкість така... - жебоніло поза плечима в Павла.
На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.
Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», - одпрохався тим.
Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.
- Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...
Усміхається до його, говорячи.
Поминув сей день, поминула ніч - молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...
Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.
Вже три дні він Варки не бачив - не одходив од Галі…
А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела - тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...
Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...
- Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, - каже йому.
Він дивився мовчки на неї.
- З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...
Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.
- Ой пусти, пусти! - промовила, - як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!
Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...
- Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче - задушив би мене навіки!
- Удушив би, кажеш?
- Атож!
Він споглянув ще на неї - вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.
Гукнула його Галя обідати.
- Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?
- А все думаю, хто кого посідає - сильний безсильного чи безсильний того?
- А вже ж сильний безсильного!
- Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...
- А схочеш, то й не пустиш. Хочеш - понівечиш і встережеш, як встерегти.
- Добре кажеш, Галю! правду кажеш!
Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі - вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.
- Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, - знов Галя озвалася до його.
- Що дужіш од усього на світі?
- А нема над кохання! - промовила, горнучись до нього.
- Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! - так їй знов одказує і знов засміявся.
Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.
- Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!
Здригнувся й Павло! Одсунув віконце - у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.
- Се так щось, - каже Галі, - може, ворітьми вітер.
- Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...
- А бачу ж, що нічого нема!
- Оце як налякалася я!
Відчинила двері - вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.
- Куди ти? - спитав Павло. - Не ходи!
- Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.
- Я сам тобі внесу, не ходи!
Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав - він аж застогнав від болю.
- Варко! Варко! - кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.
Він уніс води Галі і бере шапку.
- Куди се ти, Павло? - пита Галя.
- Треба мені!
І пішов хутко.
Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце - вдивлялася, прислухала - нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...
VIIIНаздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.
- Варко! тривай, зажди! - ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.
Схопив її обіруч.
- А що? - вигукнула дівчина, - одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!
- Видужала, - одкаже їй.
- Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, - я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..
- Підожди, дівчино, надумаємо.
- Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!
- Були й мої дні, були й мої ночі! - промовив Павло.
Вона як впала коло його.
- Павло, коханий мій! - говорить. - Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, - я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, - я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, - жаль мені, острах мені... Коли ж бачу - укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її - нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..
IXПізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала - сиділа, шила.
- Як же ти спізнився! - промовляє до його. - Я вже думала, думала, дожидала...
Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.
- Нащо мене дожидати було? - зговорив гнівно. - Чом же не спала?
- І не дрімалося мені - оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? - спитала - не сказав; попросила вечеряти - не схотів.
Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.
- Чого так в мене вдивляєшся, серце? - спитала його любенько.
Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.
- Що шиєш? - каже.
- А се тобі сорочка.
- Добре, поший її хутче.
- О, я вже поспішуся-поскорюся! - одказала.
Він усе по хаті знов ходить-ходить.
- А що се ти усе ходиш?
- Болить у мене голова.
- Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..
- Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо - казала чи ні?
- А як же не казала? Казала.
- І все ще добра сподіваєшся й досі?..
- Сподіваюся, мій голубе!
- А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?