Сестра 2 стр.

Звела очi, аж про­тив ме­не, на ли­по­вiй лав­цi, ста­рий, ста­рий дiд. Очi йо­му нез­ря­чi, й та­ка в тих очах ти­ша та доб­рiсть, що я нi­ко­ли й не ба­чи­ла. Бо­ро­да бi­ла ниж­че по­яса ку­че­ря­виться; си­дить вiн у тiньку, тiльки ве­чiр­нiй про­мiнь со­няч­ний на­че чер­во­ним зо­ло­том йо­го об­си­пає.

Як по­чу­ла я та­кi сло­ва лас­ка­вi, аж за сер­це ме­не вхо­пи­ло. Сльози ри­ну­ли ме­нi з очей, а вiн прос­тяг ру­ку та й поб­ла­го­с­ло­вив ме­не. Ба­чу, й во­на увiй­шла: ста­ре­сенька, ма­ле­сенька, лед­ве од зем­лi вид­но, а ще чуй­ненька, го­вiр­ка.

- Оставайся в нас iз бо­гом, мо­ло­дич­ко, - ка­же. - Ти мо­ло­де­нька, то й ха­ту на­шу роз­ве­се­лиш, i вну­чеч­ку мою втi­шиш. Бi­жи ли­шень сю­ди, Ма­ру­сеч­ко, до нас! Хо­ди, не со­ром­ся!.. Та­ка вже в нас со­ром­ля­жа, мов зас­ва­та­на.

Взяла за руч­ку не­ве­лич­ку дiв­чин­ку, гар­неньку, чор­ня­ве­нь­ку, що все з-за две­рей блис­ко­тi­ла оче­ня­та­ми, та й уве­ла в ха­ту.

- Пожалуй же, Ма­ру­сенько, мо­ло­ди­цю, вкло­ни­ся й по­ша­нуй.

От во­но й вкло­ни­лось, i при­вi­та­ло ме­не че­пур­ненько. А я ду­маю со­бi: "Як-то те­пе­реиьки не­бо­жа­та мої ко­ха­нi? Чи зга­­ду­ють ме­не?"

Осталась. Жи­ву в їх мi­сяць, жи­ву й дру­гий; доб­ре ме­нi так, що го­дi! Так ме­не жа­лу­ють, як свою ди­ти­ну. Ото, бу­ло, впо­ра­юсь у ха­тi, по­обi­даємо та й по­сi­даємо усi в сад­ку пiд че­реш­нею. Па­но­тець ти­хенько со­бi си­дить та ду­має або мо­лит­ви шеп­че, а то псальми спi­ває - так хо­ро­ше, гос­по­ди! Ста­ренька й па­нi­мат­ка го­мо­нять то те, то iн­ше; я ко­ло їх ту­­люсь та слу­хаю. I вну­чеч­ка ка­чається по сад­ку бi­лим клу­боч­ком, i до нас прис­ко­чить, i знов у гу­ща­ви­нi зе­ле­нiй зник­не. Ти­хенько й лю­бенько день ми­не, що так, здається б, i вiк свiй звi­ку­вав. От же все ме­нi ту­га нев­си­пу­ща! Во­ни й роз­ва­жа­ють, i роз­го­во­рю­ють.

- Не су­муй, - ка­жуть, - то грiх ве­ли­кий. То ди­ти­на пла­че, бо нi­чо­го не ро­зу­мiє, а до­рос­ла, то по­вин­на со­бi ра­ду да­ти. Не­хай по­мис­лить, що, мо­же, тра­питься й доб­ре ще в свi­тi; а здо­ров'я втра­тиш - яке вже бу­де жит­тя! Го­дi, сер­це, пос­лу­хай нас, ста­рих! От пог­лянь, який гос­подь ве­чiр дав!

А со­неч­ко за­хо­дить. Рiч­ка те­че, як щи­ре зо­ло­то, мiж зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми; ку­че­ря­вi вер­би ку­па­ють у во­дi вi­ти; цвi­туть-проц­вi­та­ють ма­ки го­род­нi, i ви­со­ко­вер­хi ко­ноп­лi зе­ле­нi­ють; де ко­ло бi­лої хат­ки чер­во­нiє ряс­не ви­шен­ня чи ви­со­кий кущ ка­ли­ни стрi­ху пiд­пи­рає, зак­ри­ва­ючи всю бi­лу стi­ну; а ха­ти­на ж у розк­вiт­ло­му го­ро­дi, як у вi­ноч­ку, хо­вається. I зе­ле­но, й чер­во­но, i го­лу­бо, й бi­ло, й синьо, й ро­же­во ко­ло тої хат­ки… Ти­хо й теп­ло, i скрiзь чер­во­но - i на не­бi, i на згiр'ях, i на во­дi. Гос­по­ди!..

- Сей…свiт - як ма­кiв цвiт; як-то на тiм бу­де! -ка­же, бу­ло, ста­ра, по­хи­ту­ючи го­ло­вою.

- Боже мiй, бо­же! - про­мо­вить па­нi­мат­ка сти­ха. А па­но­тець пiд­ве­де тем­нi очi вго­ру.

- Слава гос­по­до­вi! - ре­че.

Одного дня ра­ненько йду з во­дою, ко­ли на­зуст­рiч ме­нi чо­ло­вiк. Гля­ну­ла, - та се ж Тро­хим Ри­бець, iз на­шо­го се­ла! Бо­же мiй! Ма­ло ко­ро­мис­ла не впус­ти­ла, i сло­ва не про­мов­лю - зра­дi­ла. А вiн:

- Так се справ­дi ви тут? Ми чу­ли, та вi­ри не йня­ли. Брат ваш ду­же за ва­ми жу­риться. Iдеш у Дем'янiв­ку (а я, бач­те, за ко­ле­са­ми), мо­же, сест­ру по­ба­чиш, - ка­же ме­нi, - то ска­жи, що зас­му­ти­ла во­на ме­не сильне, i про­шу я її ми­лою про­сьбою, щоб до нас вер­ну­лась.

- Та чи здо­ро­вi ж во­ни там? - пи­таю пла­чу­чи. - А дi­точ­ки як? Ма­буть, за­бу­ли ме­не?

- Де вже за­бу­ли! I до­сi пла­чуть, що ви їх по­ки­ну­ли. Що ж маю ва­шо­му бра­то­вi ка­за­ти?

- Кажiть йо­му, що ду­же ме­не жал­ко i но­го, i дi­ток, i сер­це моє в'яне… а вже до йо­го не вер­нусь! Шко­да ме­не вмов­ля­ти, а си­лу­ва­ти - тож не знаю, хто ме­не при­си­лує.

- А тут же вам доб­ре?

- Так-то доб­ре, що й ска­за­ти не мож­на! - та й роз­по­вi­даю йо­му, де я слу­жу.

- Зайдiть ли­шень, - ка­жу, - то я не­бо­жа­там яко­го гос­тин­ця дам. Ска­же­те: тiт­ка прис­ла­ла.

От там узя­ла кiлька гро­ше­нят, то те ку­пи­ла, то те, - шлю їм. Про­вод­жу то­го чо­ло­вi­ка за се­ло та пла­чу-пла­чу!

- Скажiть, що я їх до са­мої смер­тi ко­ха­ти­му, а зга­дую що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни. Ку­ди не гля­ну, що не за­го­во­рю, то все їх зга­даю!

- Та доб­ре ж, доб­ре. Чо­му не ска­за­ти? Ска­жу. Про­ща­вай­те! Не­хай вам гос­подь по­ма­гає iз ва­ши­ми гос­по­да­ря­ми! Якi то лю­ди доб­ря­чi! При­вi­та­ли ме­не, заїжджо­го, як сiм'яни­на. От лю­ди!

- Так-то вже їм бог дав, що всi їм лю­бi й ми­лi, - ка­жу йо­му.

- То вже прав­да, що бо­жi лю­ди! - од­ка­зує чо­ло­вiк, ра­дi­ючи.

Провела йо­го за се­ло, то­го чо­ло­вi­ка, по­поп­ла­ка­ла… Ми­ну­ло з тиж­день. У су­бо­ту бi­лю ха­ту, ко­ли бi­жить моя Ма­ру­сенька:

- До вас гос­тi наїха­ли!

- Якi? - пи­таю, а са­му як ог­нем об­хо­пи­ло.

- Та там який­сь чо­ло­вiк, та­кий чор­ня­вий, ви­со­кий, i мо­ло­ди­ця гар­на, i дi­точ­ки з ни­ми. Пи­та­ються вас.

Я й не сха­ме­нусь - стою. Ко­ли ба­чу - брат у ха­ту з жiн­кою й з дiтьми. Бо­же мiй! Свi­те мiй! Так я й зом­лi­ла: од­но, що ра­дiсть ве­ли­ка - по­ба­чи­ла, а дру­ге - зга­да­ла своє го­ре й ли­хо. По­ча­ли ме­не всi про­си­ти: "їдь та їдь iз на­ми. Не пос­лу­хаєш нас iз жiн­кою (i во­на про­сить, тiльки са­ма не­ве­се­ла), то дi­ток на­ших пос­лу­хай: во­ни за то­бою щод­ня пла­чуть".

А дiт­ки як оче­пи­лись за шию ме­нi, то й не всту­па­ються, цi­лу­ють та про­сять: - їдьте з на­ми, тi­точ­ко на­ша ко­ха­на, їдьте!

- Нi, не поїду.

Вони й зап­ла­ка­ли, мої го­луб'ята; так слi­зоч­ки з очей i ка­по­тять.

Як при­па­ли во­ни, то не мож­на й од­хи­ли­ти од ме­не. Од­мов­ля­лась я, од­мов­ля­лась, та й му­си­ла пос­лу­ха­тись.

Пiшла, поп­ро­ща­лась iз гос­по­да­ря­ми, по­дя­ку­ва­ла їм за ми­лiсть i за лас­ку. Во­ни ра­дi­ють, хоч i жал­ко, що од­ход­жу од їх, та на ме­не ра­дi­ють, що бог ме­нi дав - iз­нов до бра­та iду, - у свою ха­ту. Про­во­ди­ли ме­не хлi­бом-сiл­лю, поб­ла­гос­ло­ви­ли, а Ма­ру­сеч­ка, то й пла­ка­ла за мною, що по­ки­даю її са­му.

Увiйшла я знов у ту ха­ту, що в нiй i рос­ла й дi­ву­ва­ла. Здається, що кож­ний ку­то­чок ве­се­ленько ме­нi всмi­хається, i я на­че по­мо­лод­ша­ла: з дiт­во­рою кру­чусь по дво­ри­щу та бi­гаю; то на ули­цю виг­ля­ну, то в са­док ки­нусь: се ж бо я й до­ма!.. Та не дов­го ра­ду­ва­лась.

Почала бра­то­ва ме­не знов до­пi­ка­ти. Уже те­пер i сту­пи­ти ме­нi не дасть; уже не­ма ме­нi й про­ми­тої во­ди: та те не доб­ре, та се не га­разд! Та на свою го­ло­ву прик­ли­ка­ли со­бi бi­ду! Як поч­не - бо­же, твоя во­ля! - що я й об'їла їх i об­пи­ла; та якось i про гро­шi мої зга­да­ла, що я їм по­зи­чи­ла: "Ти ду­маєш, ми то­бi гро­шi вин­нi? Iще з те­бе тре­ба б узя­ти: ти вже бiльш хлi­ба в нас з'їла, нiж тих гро­шей бу­ло!"

А я по­зи­чи­ла бра­то­вi всi до ко­пiєчки, що взя­ла за ху­до­бу, - а в ме­не бу­ли й во­ли хо­ро­шi не од­на па­ра, й ко­ро­ви, i ове­чок ота­ра ве­ла­ся, й ха­ту про­да­ла, - то всi, всi йо­му од­да­ла.

- Ну, - ка­жу, - ко­ли вже з'їла я свої гро­шi, то бог iз ва­ми! На­що ж ви ме­не вмов­ля­ли вер­ну­тись? Там ме­нi бу­ло доб­ре, як у рiд­но­го батька!

Вона за­тих­ла; ба­чить, що вже ду­же ме­не скрив­ди­ла, та, ма­буть, по­бо­ялась, щоб брат не сва­рив­ся.

Я та­ки то­го ж дня й пiш­ла од них не про­ща­ючись. Бра­та й до­ма то­дi не бу­ло. "Вже як там тяж­ко не бу­де, - ду­маю, - а вдру­ге не вер­нусь! Пi­ду свiт за очi, щоб ме­не й не знай­шли, i не про­си­ли!" Бо та­ке в ме­не сер­це хиб­ке, що й не встою, як знов про­си­ти­муть та мо­ли­ти­муть. I на­ду­ма­лась iти в Ки­їв.

Заходила в Дем'янiв­ку. Хоч i в сто­ро­нi, та ду­же жа­да­лось ме­нi по­ба­чи­ти своїх пер­ших гос­по­да­рiв. Поп­ла­ка­ла там, i во­ни зо мною по­су­му­ва­ли.

- Пiду до Києва, - ка­жу їм. - Як да­ле­ко бу­ду, то про ме­не за­бу­дуть, та чи не за­бу­ду й я сво­го ли­ха.

- Нехай гос­подь по­ма­гає! Iди з бо­гом. А ко­ли схо­чеш до нас вер­ну­тись, вер­тай­сь. Ми ра­дi то­бi бу­де­мо, прий­ме­мо тебе, аби жи­вi бу­ли.

Вийшла я од них ве­се­лiш теп­лим ран­ком. Пiш­ла со­бi до­ро­гою.

Перехожий, проїжджа­чий - що їх там па шля­ху не ки­да­ло­ся в вi­чi, нiх­то ме­не не зай­няв, спа­си­бi бо­гу! I мос­каль прой­де - ми­не, i кра­марський вiз прос­ту­го­нить, i пан чет­ве­р­нею про­бi­жить - тiльки те­бе ку­ря­вою об­не­се, та й знов з по­ля вiт­рець по­вiй­не i за­зе­ле­нi­ють то­бi гаї й сте­пи; деколи озе­ро заб­ли­щить чи рiч­ка роз­ли­вається. А що хо­д­ка чу­ма­кiв не од­на на­вер­та­лась на очi, то втiш­но ме­нi бу­ло доб­ре сло­во по­чу­ти: "ма­гай­бi!" або до­ро­ги роз­пи­таться; то ж усе з на­ших, прос­тих лю­дей, що го­ря заз­на­ло i до­ма, i в до­ро­зi, то й ду­шi жи­вої не цу­рається.

За тиж­день прий­шла в Київ. Крас­ний, бо­же, який! А що вже свя­тi церк­ви, то й не ска­за­ти! А лю­дей, лю­дей! Без лi­ку, та все чу­жi - ми­на­ють i не гля­нуть на те­бе. Спо­чи­ла ко­ло свя­тої Лав­ри, та й пiш­ла со­бi мiс­ця пи­та­ти. Ход­жу, ход­жу, тiльки ули­цi й за­ул­ки пе­рех­ре­щую. Увiй­шла в ба­зар, сей та­ки то­чок По­дольський, - стоїть ку­по­чок мо­ло­диць i дiв­чат.

- Боже по­ма­гай! - ка­жу.

- Спасибi!

А са­мi ог­ля­да­ють ме­не - яка й звiд­ки.

- Чи не знаєте, - ка­жу, - де б тут служ­бу мож­на знай­ти?

- Еге! Ми й са­мi жде­мо, мо­ло­дич­ко! А се во­ни, бач, вий­ш­ли, чи не най­ме хто: так вже тут за­ве­де­но.

- Коли ва­ша лас­ка, - ка­жу, - то й я со­бi ко­ло вас ста­ну.

- Становiться, ми не бо­ро­ни­мо.

Стою я та див­люсь: люд як та ко­маш­ня ко­по­шиться, од­но на од­но­го нас­ту­пає, зi­хо­дяться, ро­зi­хо­дяться, го­мо­нять, кри­чать, - i лю­ди, й па­ни, i мi­ща­ни; сту­ко­тить, гур­ко­тить. Той своє про­дає, той при­цi­няється до чу­жо­го. Двi мо­ло­дич­ки гар­ненько цо­ко­тять уд­вой­зi, а тут дiт­во­ра зма­гається - чо­гось не по­дi­ли­ли. Пе­ре­куп­ка, як жар, чер­во­но­ли­ця, ста­ла про­тив сон­ця, бряж­чить ко­ра­ля­ми та ви­гу­кує: "Е, е! Ко­ра­лi доб­рi! Ди­вiться ж бо, мо­ло­дич­ко! Ось ку­пи, моя лю­боч­ко, ку­пи, при­мi­ряй до ли­ця! Ну ж бо, ну, не со­ром­ся!"- зви­ва­ється во­на ко­ло пов­но­ви­дої, гар­ної мо­ло­ди­цi у бi­лiй со­роч­цi i в зе­ле­нiй хуст­цi. Мо­ло­ди­ця не хо­че, а во­на та­ки за­че­пи­ла їй за шию на­мис­то та кри­чить:

- Ди­вiться, ди­вiться, доб­рi лю­ди, що в ме­не мо­ло­ди­ця, як ка­ли­на, як яб­луч­ко, як дi­воч­ка, як па­ня­ноч­ка!

- Та пус­тiть ме­не, бог iз ва­ми! - од­би­вається мо­ло­ди­ця. - Я й ва­ше на­мис­то пор­ву! Отеє справ­дi! Чо­го це ви на ме­не на­па­лись?

А са­ма за­со­ро­ми­лась, по­чер­во­нi­ла, як ви­шенька, i до­сад­но їй, очи­цi бли­щать, i смiється.

Москаль, що якесь ста­ре за­лi­зо про­да­вав, за­ди­вив­ся, сто­їть i всмi­хається, i не чує, що жва­вий мi­ща­нин у че­мер­цi штов­ха йо­го: "Моск­ва, моск­ва! Чи про­даєш за­лi­зо?"

Постояли ми там го­ди­ну, а мо­же, й бiльш. Якась прис­тар­ку­ва­та па­нi до нас iде.

- А чи не­ма тут та­кої мо­ло­ди­цi, щоб по­мi­сяч­не зго­ди­лась?

- Чому не­ма? - ка­жуть усi. - Мож­на й на мi­сяць iз­го­ди­тись.

Та й по­ча­ли до­го­во­ря­тись. Ка­же та па­нi: "Ро­би ме­нi й те, й те, i дру­ге, й третє, i все, i бi­ли, й ва­ри, i ший, i мий. Дам то­бi на мi­сяць кар­бо­ван­ця!"

- Шукайте со­бi де­iн­де, - ка­жуть їй, одс­ту­па­ючи од неї. А во­на до ме­не: чи не згод­жу­ся я.

- Добре, па­нi!

Та й пiш­ла за нею. "Все, - ду­маю, - що-не­будь зап­ра­цюю со­бi. Ро­бо­ти не бо­юсь: тре­ба жи­ти, то тре­ба й ро­би­ти, щоб не бу­ло од бо­га грi­ха, а од лю­дей со­ро­ма. Не­ма нi­де хлi­ба ле­жа­чо­го".

Привела ме­не па­нi до своєї гос­по­ди. Не­ве­лич­кий бу­дино­чок; кiм­нат­ки ни­зенькi, по­хи­лi, а про­те сто­лич­ки вся­кi, ко­ло стi­ни ря­доч­ком, i за­вi­си на окон­цях, i дзер­кальце ви­сить, - хоч там та­ке, що як по­ди­ви­тись у йо­го, то й се­бе не пiз­наєш: так то­бi пе­рек­ри­вить об­лич­чя… Стрi­ла нас пан­ноч­ка, вже до­рос­ла й ог­ряд­ненька со­бi, нiв­ро­ку.

- Що, ма­мiнько, - пи­тає, - най­ня­ли?

- Ось iде за мною. Якась се­люч­ка на­го­ди­лась.

- Отеє, ма­мо! Що зро­би­те, то все не до ла­ду! На­що вам се­люч­ка зда­лась? Во­на нi­чо­го не вмiє, анi плат­тя виг­ла­дить, анi вслу­жи­ти до­год­не. Хi­ба бу­де­мо на неї ди­ви­тись, як на мальова­ну!

Стукнула две­ри­ма, аж сто­лич­ки всi скак­ну­ли, як жи­вi, й вий­шла.

Бачу, що ме­нi не­доб­ре тут бу­де! Де ж та­ки хто чу­вав, щоб ди­ти­на так нез­ви­чай­но з пи­ти­мою своєю ма­тiн­кою по­во­ди­лась?

А ста­ра й сло­ва доч­цi не про­мо­ви­ла.

- Вари, - ка­же, - обi­да­ти, мо­ло­ди­це! Роз­ка­за­ла ме­нi всi там по­ряд­ки i нав­чи­ла, що й як, та й по­ки­ну­ла ме­не са­му в ха­тi.

На обiд прий­шов i чо­ло­вiк її з крам­ниць, - та­кий ви­со­кий, чор­ня­вий, у си­нiй че­мер­цi, очi йо­му ве­се­лi й бист­рi. Пок­ло­нивсь ме­нi та й ка­же:

- Гляди ж, мо­ло­дич­ко, ша­нуй­ся, то бу­де­мо сва­та­ми й бра­та­ми!

Спасибi йо­му, роз­ва­жив ме­не тро­хи тим сло­вом доб­рим. Тяж­ко ро­би­ла я, - бо­же, як тяж­ко! Цi­лi­сiнький день у ро­бо­тi; од­но ще не скiн­чу, вже дру­ге ме­не до­жи­дає. Ста­ра й са­ма го­дин­ки не по­си­дить дур­но: а доч­ка бу­ла вже та­ка ви­гад­чи­ця, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Схо­дить со­неч­ко - во­на ве­ре­дує, i зай­де - ве­ре­дує. I те не доб­ре, й те не до ла­ду, i не так го­во­риш, i не так хо­диш… та ко­ли б же на ме­не од­ну, а то й на свою рiд­ну ма­тiр гри­має: "Чо­му, - ка­же, - в нас не так, як в Iва­нен­ковських па­нiв, що в їх усе по-панськи, лю­бе й ми­ле? А в нас усе по-му­жицько­му. Я, ка­же, так жи­ти не мо­жу!" Та й ся­де пла­ка­ти. Ма­ти вго­во­рює, аж па­дає ко­ло неї: "Не плач, доч­ко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи бу­де!"

А батько та­ки прос­то, бу­ло, ка­же: "Ой, доч­ко! не ду­рiй! Що се ти хи­ме­руєш, якiсь панськi роз­ко­шi все вер­тяться в те­бе на дум­цi. Гля­ди, щоб з те­бе доб­рi лю­ди не смi­ялись!"

Вона розг­нi­вається й ви­бi­жить.

- А що? - ка­же, бу­ло, до жiн­ки, - бог нас по­ка­рає, що ми так ди­ти­ну роз­пус­ти­ли! Не бу­де їй доб­ра у свi­тi, ко­ли та­кою ве­ред­ни­цею зос­та­неться. Не по­ту­рай їй, жiн­ко, бо ка­ятись бу­деш! Чо­му ти її на ро­зум не нав­чиш? Ти ж ма­ти, ти пер­ша по­рад­ни­ця. Во­на в те­бе увесь день бо­жий си­дить та га­ви ло­вить i за хо­лод­ну во­ду не вiзьметься. Ти все за ба­гат­ши­ми пнеш­ся; при­ди­вись, ли­шень, то й по­ба­чиш, що нi за чим гна­тись. Так по­ве­лось те­пер, що аби на пе­ред­нiх ко­ле­сах доб­ре, а на зад­нiх i не­вiть-що!.. Ко­ли жа­луєш ди­ти­ну, то нав­чай грозьбою, ко­ли не мож­на просьбою.

А доч­ка не ду­же-то й слу­хає ма­те­рi: заг­не го­ло­ву, як мушт­ро­вий кiнь, та й вий­де з кiм­на­ти.

Послав бог їм ли­хо: за­хо­ру­вав гос­по­дар та хут­ко i вмер. Як уми­рав, пок­ли­кав доч­ку та й ка­же:

- Доню моя ми­ла, до­ню моя лю­ба! Ба­гацько ти ме­не жу­ри­ла, та не­хай то­бi гос­подь по­да­рує! Пос­лу­хай­ся ме­не хоч те­пер, не пни­ся в па­ни, не гор­дуй своїм ро­дом. Твiй рiд хо­ро­ший i ве­лич­ний: не пло­див нi зло­дiїв, нi ду­шо­губ­цiв, як iн­шi ба­га­тiї ро­ди. Жи­ви, до­ню, як бог то­бi дав, ша­нуй ста­ру неньку. Не­хай би ти ко­ло неї впа­да­ла, а не во­на на ста­рос­тi лi­тах ко­ло ве­ред­ли­во­го дiв­ча­ти! Пос­лу­хай­ся, до­ню!

Вона тiльки пла­че та в ру­ку йо­го цi­лує. Поб­ла­гос­ло­вив її та знов пи­тає:

- А що, до­ню, пам'ята­ти­меш мiй за­вiт то­бi?