Далеко-далеко звідси, випинаючись уперед, мов бушприт могутнього скам’янілого корабля, нависає над безоднею Світокрай. Колись тут із найдальшого виступу скелі спадала вниз бурхлива Крайріка. Сьогодні ж ця річка мілка і повільна. Її джерело, знане з легенд як Верхоріччя, ось-ось пересохне, а струмки та притоки, які колись живили Крайріку, сходять нанівець. У широкому і дедалі багнистішому річковому гирлі стоїть Нижнє місто — велетенське скупчення тісних халуп та злиденних куренів. Його населяють, тиснучись у вузьких вуличках, племена і народи Світокраю, люди та всілякі чудернацькі істоти.
Брудне, перенаселене і нерідко жорстоке, Нижнє місто — це ще й серце всіх ремесел і торгівлі, як законного, так і карного підприємництва. Місто гуде, метушиться і кипить енергією. Кожен городянин навчений якогось ремесла, належить до свого цеху і живе в якомусь певному кварталі. Звідси — інтриги, змови, запекла боротьба і безперервні чвари: квартал протистоїть кварталові, цех — цехові. Єдине, що об’єднує їх усіх, — це їхнє волелюбство.
Кожен, хто живе у Нижньому місті, — вільний. Виникнувши у добу другого Великого переселення, це місто правило за притулок усім, хто тікав від життя під диким і нестерпним гнітом Темнолісу. Розробляючи статут майбутнього сельбища, його засновники найбільше дбали про те, щоб усі визнавали їхнє творіння незалежною осадою. Мешканці Нижнього міста дотепер над усе дорожать своїми вольностями. Якщо ж комусь спаде на думку поневолити вільного міщанина, кара йому одна — смерть.
У середмісті увагу привертає величезне металеве кільце, від якого просто в небо тягнеться довжелезний важкий ланцюг. Другий його кінець утримує величезну летючу скелю.
Як і решта своїх посестер, вона народилася в Каменосаду: випнулась із землі й росла собі, потім її виперли на земну поверхню молодші скелі, пророслі зісподу, а вона й далі збільшувалась у розмірах. Коли вона, розростаючися, стала така легка, що ось-ось мала знестися вгору, до неї прикували ланцюга. На тій скелі звели величне летюче місто Санктафракс.
Чудові школи та коледжі Санктафракса здобули йому славу осередку освіченості, міста вчених, алхіміків та їхніх учнів. Предмети, студійовані тут, такі самі незрозумілі, як і затятість їхніх апологетів. Проте попри всю показну атмосферу вченої поблажливості й толерантності, Санктафракс є постійним вогнищем ворожнечі та гризні між різними групами. Однак же гризня гризнею, а в санктафраксців була все ж і спільна мета — вивчення погоди.
Задля цього весь учений люд — від мжичкомірів і мрякощупів до вітроловів і хмароглядів — денно і нічно вивчає, аналізує, описує та класифікує зміни кліматичних умов, зміни, які зароджуються в неосяжному відкритому небі, далеко за Світокраєм.
Саме там — в отій безмежній, не позначеній на жодній мапі світу пустці, куди зважувалися йти лиш одиниці і звідки ніхто не вертався, — творить погоду Матір Бур. Білі шторми та шквали-духовії — її рук справа; а ще насилає вона дощі, які приносять смуток, вітри, від яких божеволіють, і густі сірчані тумани, які позбавляють змислів і зле жартують із життям світокраян.
У сиву давнину вчений Архемакс у вступі до своєї “Тисячі блискучих афоризмів” писав: “Хто збагнув погоду, той збагнув Світокрай”. Теперішні санктафракські вчені вчинили б дуже мудро, якби ніколи не забували його слів, бо, усамітнившись у своєму плавучому місті, вони ось-ось забудуть про зв’язок між цими двома поняттями.
Темноліс, Каменосад, Крайріка, Нижнє Місто і Санктафракс — назви на карті.
Та за кожною з цих назв криються тисячі історій — історій, які були записані у прадавніх сувоях, історій, які передаються від покоління до покоління — історій, що їх розповідають і тепер.
І та, що ти прочитаєш зараз, — лише одна з них.
Ген-ген у неозорому захмар’ї, туго напнувши вітрила, розтинав розріджене повітря самітний небесний корабель. Попереду, на кінці прив’язаної до бушприта линви, лопотів чорно-білими крильми величезний птах, ведучи судно все далі й далі, у те місце, яке наганяло жаху на все живе у Світокраї, — у відкрите небо.
— Прямо по курсу буремний вихор! — закричав із кокону помагай-біди на вершечку грот-щогли невеличкий ельф-дубовик. Із жаху він аж повискував. — Просто страхіття якесь!
Внизу, на капітанському містку «Позасвітнього гарцівника», юний капітан небесних піратів у камізельці з волорожачої шкури тремтливими руками підніс до очей далекогляда. Він навів об’єктив на темну, розвировану повітряну масу, і серце йому тьохнуло. Наближався справді страхітний вихор! Величезні молочно-білі хмари немовби зсідалися і опадали, а потім їх засмоктувало у величезну криваво-червону горловину з чорнильною чорнотою посередині, яка загрожувала цілком поглинути і крихітний небесний корабель.
— Бачу, Шпуляре! — гукнув ельфові юний капітан.
— Пане капітане, воно суне на нас зі швидкістю сто ступнів на секунду, — закричав Шпуляр, вочевидячки панікуючи. — Ще трохи — і воно нас накриє.
Живчик похмуро кивнув головою. Навколо них уже починали закручуватись — хто б міг таке передбачити! — повітряні потоки. Корабель пірнав униз, щезаючи у великих хмарних скупченнях, і злинав угору, знову виринувши з них.
Туго напинаючи ремінні шлейки, помагай-біда уперто, невтомно летів далі.
— Суще божевілля! — бубонів довготелесий стерничий із гострим обличчям, прибраний у яскравий парчевий каптан. Він стяг із голови величезну трикутку і витер спітніле чоло. — Він же тарганить нас просто у смерч!
— Сльото, ми летимо туди, куди нас веде помагай-біда! — прокричав Живчик.
— Так… але… — жалісно заскиглив Сім’якрил Сльота.
— Сльото! — знову гукнув Живчик, — Пам’ятай: зараз ми всі заодно. І не забудь перевірити, чи міцно прикріплені оті чардакові троси.
Щось бурмочучи собі під ніс, стерничий пішов виконувати капітанів наказ. На нижньому чардаку він надибав дебелого плескато толового гобліна, що з побілілими від жаху очима прикипів до снастей.
— Нічого страшного, Смілоголове, — процідив крізь зціплені зуби Сльота. — Якщо наш юний капітан справді вірить, що ота обдерта перната шкапина доправить нас до його невідь-коли зниклого батька, а не наразить на певну смерть у серці бурі, то хто ми такі, щоб сперечатися?
— Ай справді, хто? — озвалася куца постать, червона шкіра якої і таке саме волосся промовисто свідчили, що це живолуп із Темнолісу. — Ви йшли до капітана Живчика так само, як і ми всі. А ще я гадаю, і решта зі мною погодяться, що ми добачили в ньому щось особливе — так само, як він добачив його у кожному з нас. Нас кілька обраних, і ми доведемо нашу справу до кінця.
— Так, а чом би й ні, — непевно відповів Сльота, — тільки кінець, здається, куди ближчий, ніж я думав.
— До вихору сто тисяч ступнів і він наближається, — долинув із кокона тривожний Шпулярів гук.
— Тут, Сльото, не штука і злякатися, — просичав чийсь тихий голос із темряви за їхніми спинами.
Сльота полишив чардаковий трос і обернувся.
— Гайорибе, ти знову читаєш мої думки? — запитав він.
Гайориб відсахнувся. То була тендітна, схожа на рептилію істота з перетинками на руках і ногах та з величезними лапатими вухами, які безперестанку тріпотіли.
— Нічого не можу з цим удіяти, — вибачився він. — Така наша, водоблудів, особливість. Ба! Я можу тобі сказати ще дещо. Юний капітан добре знає цього птаха. Хлопець був поруч у момент його народження, а отже, помагай-біда мусить завжди і всюди оберігати його, аж поки хтось із них двох покине цей світ. Не хто інший, як цей птах знайшов Живчикового батька на понівеченому кораблі у відкритому небі. Капітан Живчик допомагає птахові, а ми допомагаємо капітанові Живчику. Ми всю дорогу летимо за крилатим провідником. Крім того, — додав він, — помагай-біда, здається, знає, що він робить — хоча прочитати його думки не так-то й просто.
— Ну що ж, тепер мені набагато легше, — саркастично відказав Сім’якрил Сльота.
— Я знаю, — тихо мовив Гайориб. — Якраз твої думки я читаю всі до одної.
Посмішка збігла з уст Сльоти, його жовтуваті щоки почервоніли.
— Чардакові линви, Сльото! — гукнув Живчик.
Юний капітан дивився просто в порожнечу перед собою. «Бурелов», повітряний піратський корабель його батька, був десь там у відкритому небі, у такій далечі, в яку досі не заганявся ще жоден корабель, і Живчик знайде його, хоч би довелося перевернути світ.
Вони були в дорозі уже двадцять днів і двадцять ночей, пливучи слідом за помагай-бідою, який рішуче вів їх до зрадливої пустки. Здавалося, птах не знав утоми, і тепер, коли по небу розливалося рожеве світло двадцять першого ранку, він тяг їх усе далі й далі. Тимчасом вітри ставали чимраз непрогнозованіші; ще б пак: панівні південно-західні потоки стикалися з вітрами східної течії.
— Візьми штурвал, Гуку, — звернувся Живчик до здоровенного, як гора, пелехатого ікластого звіра, що стояв у нього за плечима. Кожного капітана повітряних піратів мав супроводжувати хоробрий джура, і в Живчика за такого джуру був блукай-бурмило Гук. — Не відхилятися від курсу. Ми повинні летіти акурат за помагай-бідою.
Гук рохнув, його пір’ясті вуха залопотіли.
Живчик повернувся до костяних ручок важелів керування, вишикуваних двома шерегами. Його руки вправно орудували ними — піднімаючи кормову гирю і опускаючи носову, якомога опускаючи гирі правого борту — малі, середні та великі — і якомога піднімаючи гирі лівого.
Живчик спробував провадити судно нерівним слідом помагай-біди, і корабель, різко клюнувши носом, нахилився на правий борт. З нижнього чардака долинули тривожні крики. Він зціпив зуби і зосередився. І за кращих часів керування повітряним кораблем було справою не з легких, а тепер і поготів: вихор, що бовванів з боку відкритого неба, обіцяв Живчикові найважчі випробування.
Однією рукою він наладновував систему циліндричних і кулястих бортових гир, а другою міняв кути нахилу вітрил: нахиляв стаксель, послаблював грот, ледь-ледь повертав клівер… Отак-о, легенько…