У світовому літературному обігу є книги, що за своєю художньою потугою, за самим своїм значенням дорівнюють цілим бібліотекам. А то й навіть переважають їх…
Саме такою книгою і є «Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака» бельгійського письменника Шарля Де Костера, що з’явилася 1867 року, а задумана була десь на десятиріччя раніше. Вже 1856 року молодий Де Костер, поет-початківець і критик-дилетант, заснував разом з ще молодшим за нього художником Фелісьєном Ропсом тижневик «Уленшпігель». Доволі радикальне за своїм спрямуванням видання, присвячене біжучій, аж злободенній бельгійській тематиці, воно було назване на честь Тіля Ейленшпігеля (Уленшпігеля), героя старовинної німецької (власне нижньонімецької) народної книги, мудрого веселуна, гросмайстра жанру.
За «Легендою» Де Костера, Тіль Уленшпігель народився водночас з його понурим антагоністом, іспанським королем-деспотом Філіппом II. Отже 1527 року, через кільканадцять років після того, як з’явилася та «нижньонімецька» книга про Тіля Ейленшпігеля (1515 рік). Книга, яка ніби узагальнила вже кількасотлітній фольклорний образ того веселуна.
…Ми настільки звикли до граничної серйозності німецької культури Нового часу, що якось забуваємо: середньовічна ж німецька культура, а особливо культура «нижньонімецька», «нідерландська», звичай тамтешнього села, а особливо міста — то передовсім стихія сміху, веселощів. Веселої компрометації всього того недоброго, що нависало над тогочасною людиною.
Тіль Ейленшпігель — фольклорне, безконечно живе втілення того сміху, що з його поміччю народ (принаймні «нижньонімецький») опирався незчисленним лихам, які падали на його плечі.
От на цьому героєві і зупинилася письменницька зіниця пізнішого часу. Десь майже рівно посередині тепер уже позаминулого століття. При цьому Шарль Де Костер і хронологічно, і, сказати б, національно-географічно «уточнив» біографію свого героя.
…Отже, він народився у Фландрії, в одній із незчисленних нідерландських провінцій, що належали тоді монархові, над володіннями якого, за тогочасним висловом, ніколи не заходить сонце.
Іспанський король Карл І, який пізніше стає імператором Священної Римської імперії Карлом V. Карл за династичними своїми обставинами народився у Нідерландах, у Генті, що, зрештою, не завадило йому на своїй нібито «батьківщині» запровадити вкрай деспотичний режим. А «рідному» місту, що якось відмовилося сплачувати надмірний податок, Карл взагалі «відплатив» щонайжорстокішими репресіями. А проте ще більші нещастя Нідерландів, фактично перетворених іспанською короною на колонію, були попереду, коли Карл передав управління ними своєму синові Філіппу, який батьків деспотизм довів до справді параноїдальної тиранії…
Герой «Легенди» Тіль Уленшпігель, що народився водночас з її антигероем, королем Філіппом II, кидає виклик тому деспотизмові, тій тиранії головною своєю зброєю — сміхом. І власне зброєю.
«Легенда про Уленшпігеля і Ламме Гудзака» — дивовижного обсягу і сили художньо-романний пейзаж нідерландської національної революції проти всесвітньої монархії, що її головним знаряддям тоді став піренейський, до краю агресивний католицький фанатизм. Пейзаж, створений Де Костером, разюче не схожий на попередній європейський історичний роман «вальтерскотівського» типу з його нахилом до хронологічної, археологічної та навіть антикварної точності. А тим більше не схожий на квазіісторичний роман Дюма-батька, роман шпаги та інтриги.
«Легенда» — то зовсім щось інше. І для розуміння її глибинного змісту належить нагадати саме про час її появи. І відповідно про певні — основоположні — ознаки того європейського часу.
Отож, Шарль Де Костер розпочав роботу над своїм романом ніби «посередині» тепер уже позаминулого століття. Століття, що його найбільш відмітною рисою було національно-історичне, сказати б, облаштування рішуче всіх народів континенту. У безлічі, у неймовірній пістрявості форм і «жанрів» того облаштування. Від державно-політичного до літературного чи мовного. І взагалі національно-культурного.
…Європа колись, серед іншого, розпочиналася з великого переселення народів. А тисячоліттям пізніше по тому, десь з французької революції, цієї історичної «онуки» революції нідерландської, що її бурхливі стихії і відтворив Де Костерів роман, постає вже доба великого облаштування, остаточного історичного укорінення європейських народів, які впродовж усього дев’ятнадцятого століття вперто шукають засоби до того укорінення. З різного ступеня успіхом-неуспіхом намагаються вибудувати дім свого власного буття. Свою власну долю.
Те велике всеєвропейське народобудівництво від Піренеїв до Києва… Саме у розмаїтті способів, «стилів» і особистостей того будівництва, його політичної, інтелектуальної, художньої чи якоїсь іншої архітектури.
То могла бути і грандіозна революція (скажімо, польська, а затим угорська). І творення систематизованого, «словникового» ландшафту рідної мови. А чи історіографічно систематизованого національного минулого.
Стоси такої ж публіцистики, аж монблани доктрин і концепцій, звернених до національної свідомості. Зрілої. Спраглої тієї зрілості. А чи ще в зародковому стані.
І все це — на всіх європейських широтах. Континентальний процес, який постає десь виразно, різко, опукло, а десь — нуртує, гальмується, навіть призупиняється. Чи, принаймні, «мінімізується» (як це на наше лихо сталося на тогочасній підросійській Україні…)
А проте це процес — саме всеєвропейський, який обіймає чи не всю тодішню тамтешню подієвість, стає провідним змістом тогочасної культури і взагалі історії.
Отож, хтось-то мав витворити літературно-романне узагальнення того змісту, подати колосальне його художнє резюме. Що і зробив Шарль Де Костер у своїй «Легенді». Цій пісні-пісень того європейського народостановлення і народозбереження…
«Провінційний журналіст, — пізніше захоплено писав Ромен Роллан, — несподівано для всієї Європи витворив епос, який дорівнює «Дон-Кіхоту».
Щодо епітету «провінційний», вжитого видатним французьким письменником, що його «бургундська» повість «Кола Брюньон» постає очевидним наслідуванням «фламандської» «Легенди», то з ним, цим епітетом, варто було б посперечатися.
Але до нього і варто прислухатися.
«Провінція, — кинув колись наш земляк-киянин Микола Бердяєв, — то те, що далеке від Бога. Київ — в адміністративному контексті — був у ті часи справді провінцією. Але ж святині на його горбах і в його печерах надавали йому змісту, вочевидь далекого від провінційності…»
Взагалі-то латиною слово «провінція» означає, серед іншого, «важливе значення» чи «призначення».
«Легенда» Де Костера і за біографією автора, і за географією самого роману — то «провінційність» саме такого важливого значення і призначення.
Отже Бельгія. Країна дивовижної історичної долі. Країна, що нею незрідка сусіди (та й не тільки вони) ніби розраховувалися одне з одним у своїх геополітичних, воєнно-стратегічних та інших схожих порахунках… І незрідка аж брутально.
Може, це і перетворило цю країну-мініатюру на свого роду європейську повитуху згаданого всеєвропейського суверенного народопородження?
Дивним чином ми якось призабули саме таку роль Бельгії у великому історичному часі…
Біографія самого Де Костера — то, схоже, рішуче похідне від двох фундаментальних подій бельгійської історії, які особливо виразно віддають загальний її характер.
Він народився 1827 року. І доволі далеко від Бельгії. У Мюнхені, де його батько, фламандець за походженням, був чимось на кшталт каштеляна у тамтешнього нунція. Тобто майбутній памфлетист пізньосередньовічного католицизму народився, сказати б, поруч з резиденцією папського амбасадора в ультракатолицькій баварській столиці…
Але не тільки це.
Дві великі події в історії маленької країни, що по тому стала батьківщиною автора «Легенди». Події, які напевне і визначили його долю, включаючи письменницьку. Одна подія мала місце доволі задовго до його народження, інша невдовзі.
…Не зайве пригадати, що у вісімнадцятому столітті Південні Нідерланди, власне Бельгія, і…Західна Україна ввійшли до одного і того ж державно-політичного складу. До складу віденської імперії, до розлогої держави Габсбургів. Отож, чи не синхронно з французькою революцією, головним паролем якої стала «нація», Бельгія повстала проти тяжкорукої габсбурзької бюрократії і оголосила себе — цілковито незалежними «Сполученими Штатами Бельгії».
Вже наступного 1791-го Відню — зрозуміло, з вимушеною «допомогою» галицьких рекрутів, — вдалося поновити попередній статус-кво. Але, як сказав один поет, слово було знайдено.
Звістка по всій Європі: маленька нібито упокорена і нібито «провінція» зважилася кинути національно-патріотичну рукавичку тоді ще могутній імперії! І бодай на якусь часину вже своєї історії — перемогла.
Перший подвиг бельгійського патріотизму, який, напевне, з отроцтва запам’ятався Де Костеру.
Другий, після падіння Наполеона, який перед тим упокорював Австрію — і відповідно упокорив Бельгію, — антинаполеонівська коаліція, останню, щоб «покарати» Францію, «віддає» Голландії, давши тій в режимі безсоромного феодального міжнародного «права», ніби хабаря — за її участь у тій коаліції.
Взагалі-то фламандська більшість Бельгії етнічно та мовно була нібито і близькою «братерській» Голландії. Та ба, тепер уже голландська бюрократія поводила себе до новоприєднаної «провінції» таким чином, що героїка 1789 року тут повторилася. І у ще більш патетичній тональності, ба навіть романтично-оперній. У прямому значенні слова.
…У серпні 1830 року у Брюсселі виконувалася славнозвісна тоді опера «Фенелла», або «Німа із Портічі» про повстання італійців у Неаполі проти іспанського панування. І в продовження бурхливих овацій після того спектаклю: брюссельці кинулися на штурм редакцій реакційних газет та канцелярій начальника політичної поліції і міністра «юстиції». По тому — барикади, запеклі бої з голландськими каральними військами на тих барикадах і в полі.
Зіниця всієї ліберальної і радикальної Європи зупиняється на тогочасній бельгійській патетиці. Французькі та іспанські волонтери б’ються на тих барикадах. Словом, так звані «великі держави» вже не зважилися усунути знову здобуту Бельгією незалежність, яка відтак стає доконаним фактом всієї подальшої Європи… Виняток становила лише петербурзько-романовська політика: Микола І починає воєнну підготовку до інтервенції. При цьому він «необережно» оголосив, що у ній братимуть участь військові з’єднання сателітної тоді Польщі. І ті, вкрай обурені стратегічними планами Миколи, повстали проти нього. Польська революція, отже, як певне похідне від революції бельгійської. А там уже недалеко і до 1848 року, цієї «весни народів», яка збігається з весною самої Де Костерової біографії.
Такий от безпосередній історичний «пролог», романтично-революційний етюд до «Легенди про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»: на маленькій бельгійській ділянці європейської ойкумени бурхали ті самі пристрасті, які, за своєю розпеченою речовиною, становили першозміст усієї тогочасної континентальної історії. Європейське людство облаштовувалося у своїх «національних квартирах», і в Бельгії той процес набував особливо очевидного, ніби аж притчового характеру.
А проте «провінційний журналіст», необхідно, за самим своїм фахом, занурений у біжуче, аж пістряве національно-подієве розмаїття, що біля його витоків стояли ті недавні події, приступаючи до свого епосу, разом з тим хронологічно чомусь відступив від них. Аж у шістнадцяте століття.
Річ у тім, що європейська національно-патріотична патетика століття дев’ятнадцятого мала одну, вельми драматичну рису-тенденцію, яку можна було б назвати «ентропією» (тобто неуникним убуванням) цієї патетики. Та патетика мала у всіх своїх проявах, у всіх країнах, ніби свій «ранок», радісний і обнадійливий, а по тому — сáме неуникнене температурне пониження, сказати б, вечірнє, і навіть більше того, «похолодання».
Приміром, з чим можна порівняти неймовірний патріотичний пафос італійського Рісорджімента — народження єдиної Італії з його безчисленними будівельними жертвами на користь того великого будівництва? Що ж, нарешті ось постала очікувана єдина Італія, а затим чи не пів-Італії сідає на проржавлені пароплави і відпливає за океан у пошуках кращого життя. Отож, багатообіцяючий радісний ранок національної історії. Молодий Де Костер заснував літературно-громадське об’єднання, яке так і називалось — «Товариство радісних»… Але спливали роки — і радість та все поменшувалася і поменшувалася. Де Костер-журналіст разом зі своїми однодумцями у згаданому «Уленшпігелі» картає то клерикальну реакцію, то франкофонних лібералів за їхнє зверхнє ставлення до фламандських проблем, то підтримує гентських ткачів-страйкарів. Але все убуває і убуває пафос національної спільноти, ніби ще зовсім молодого суверенітету. Життя дедалі більше стає безрадісним.