Я й мої черевики
Я й мої черевики
(З циклу: Дрібні оповідання. «Життя, як воно є»)
Мушу признатись: найбільше в житті, окрім божевільних, я боюся і уникаю чистильників чобіт. Аджеж ніколи не знати, що ті або ті зроблять наступної миті. Тепер я маю достатній життєвий досвід, але так не було завжди. Ми вчимося на помилках, що їх припускаємося,
Чистити черевики, чи не межує це з катастрофою?
Одного весняного ясного ранку, простуючи вулицею великого приморського міста, на заклик двох веселих парубчаків, що зі своїми скриньками сиділи на розі головної вулиці, я поставив ногу на скриньку одного з них. Я не передчував нічого лихого. Сповнений спокою, я витяг і запалив цигарку.
Та годі було поставити ногу на скриньку одного, як другий раптом збентежився, розхвилювався, спалахнув і, зденервований схопився рвучко з малого свого дзиґлика. Сльози бризнули з очей. Він зняв одчайдушний крик. Його скривдили. Його образили. Його знищили, Це була його черга, його право, йому належало чистити мої черевики.
Хлопчик зірвав з себе кепку, кинув її на землю і в лютому шалі почав топтати її ногами. При цій нагоді він прокляв свого конкурента, його душу, його батьків і хрому його тітку з Пересипу.
– І тітка твоя хрома, і ти хромий. Усі ви паскуди!
Чи варто було жити далі в цьому сповненому неправди світі? Він забожився, що краще він заріже і себе, і свого конкурента, але нікому не дозволить знущатися з себе. Гордий, як еспанський гідальго, діючи за сталими приписами літературного трафарету, він не став відкладати здійснення своєї погрози надовго; він не хотів ризикувати тим, що ненароком передумає. Йому бракувало плаща і шпаги, але він мав ножа.
З кишені він витяг ножа, дволезу коротку «фінку», і в ясному повітрі лагідного весняного ранку зловісно блиснула криця.
Юрба, що тимчасом встигла зібратись, загойдалась на якусь хвилеву мить, але відразу ж ще щільніше зімкнулась довкола нас. Одна щиросердна панночка йойкнула й гістерично заверещала.
Не знати, чим би все це скінчилось і якого драматичного звороту набрали б події, якщо б мені не спала на думку, зрештою дуже нескладна й проста ідея.
Я запропонував Соломонове рішення.
– Хай мої черевики почистить спочатку один, а тоді після нього другий!
Двічі начищені черевики і двічі заплачені гроші, – це було найменше лихо з усіх можливих, що чекали на мене.
Люди розходились похмурі й розчаровані. Вони були явно незадоволені з мене.
Я теж пішов. Веселі юнаки насвистували марш Тореадора з «Кармен» і щітками вибивали такт по своїх скриньках. Я обернувся. Хлопець, той самий, що знав бучу, задерикувато й нахабно показав мені язика.
Каюсь: я почув себе приголомшеним. Що це було – бездоганно виконана комедія, не раз уже повторена задля таких ідіотів, як я? Хто скаже, де кінчається щирість і починається гра?..
Навчений досвідом, з тих пір я завжди ретельно обминав хлопців, що вистукували «Кукарачу», або «Гоп со смыком», Я уникав тих, що, показуючи свою вмілість, жонглювапи щітками, бляшанками з ваксою й пляшечками. Сповнений тривоги, я прискорював кроки, щоб оминути небезпеку, якщо хтось з них звертався до мене з пропозицією почистити мені черевики.
Так було й того разу, коли за кілька років згодом, я знов опинився в тому ж великому портовому місті. Було літо, була спека, була курява. Мої черевики, вкриті густим шаром куряви, явно вимагали чистки. Я довго вагався перед тим, як прийняти рішення, але виходу не було. Рубікон треба було перейти, черевики треба було почистити!..
Прийнявши рішення, я діяв розважно, Я не пішов на головну вулицю, я звернув на одну з бічних. На тиху вулицю, порослу акаціями. Я не підійшов до першого-ліпшого, я вибирав і зважував. Кінець-кінцем, я спинив свій вибір на одному, який здавався найбезпечнішим. Це не був юнак, це був літній чоловік, рудавий, в сірому піджаку, певне, колишній біржовий маклер од «Фанконі». Він справляв враження порядної людини, не здібної до жадних авантюр, – батько родини, що в спокої серця й сутінках акації хотів чесним, скромним, але приватним трудом заробити собі якусь пару копійок на шматок хліба.
Він сидів на своєму дзиґлику, прихилившись спиною до стовбура акації, замислений, байдужий і меланхолійний. Він не підкидав щіток, не насвистував, не гукав до перехожих. В його поведінці не було нічого агресивного.
– Ні, – сказав я сам собі. – Ні, будь певен! Жадна небезпека тут тобі не загрожує. Цей не підколе тебе. Він не зчинить ніякого скандалу. Справа обійдеться без крику, сліз, гістерики, міліції.
Я підійшов до нього. Я спитав його, чи він чистить черевики. Він відповів, що так! Я спитав його, чи він ладен почистити мої черевики? Він висловив згоду. Я спитав, скільки він візьме? Він назвав суму. Я не сперечався.
– Добре! – сказав я: – Чистіть!
Він чистив мої черевики з любов'ю, зі смаком, з надхненням і ретельністю майстра. Він намастив мої черевики спочатку однією мастю, тоді іншою. Він чистив малими щітками, тоді великими, одного разу чорними, іншого разу сивими. Він наказував раз-у-раз то ставити, то здіймати ногу. Він мазав різні пляшечки з таємничими спеціями. Він навощив шкіру. Носки черевиків він вкрив лаком. Наприкінці він навів глянець кількома ганчірками: грубою сірою, тонкою з зеленого більярдового сукна і тоді волохатою з червоного оксамиту.
Він одгорнув мені халяви на штанах і сказав:
– Готово!
Замість умовленої суми я дав йому ще. Я пішов зворушений, пишаючись з блиску моїх черевиків. В них відбивалось небо, акації, я сам. Я зробив кілька кроків коли за спиною почув.
– Громадянине!
– Що?
– З вас ще гривеник!
– З мене? гривеник? за що? Я ж вам і так дав більше умовленого,
Я був вражений і почув себе зачепленим, Я передчував: наближається буря.
Погроза звисла над моєю головою.
Я вирішив не поступатись.
Він зберігав спокій.
– А налакував вам носки. За це окремо гривеник.
Я спробував його переконати. Я говорив якомога лагідніше.
– Алеж! Я навмисне, щоб уникнути важких супеечок, спитав скільки треба заплатити. Я не торгувався. Я дав вам більше. І тепер ви вимагаєте ще знов.
Він був упертий.
– За з лаком ще десять копійок!
Я зрозумів, він діяв з принципу. Він мусів був діяти ак, як він діяв. Він не міг інакше. Чищення черевик це був для нього жаден механічний процес; це був творчий акт, переживання, життєва подія, відношення між людьми. Він був жаден ремісник, автомат, механічний робот. Процедура чистки не була б завершена, якщо б вона обійшлася без вибуху почуттів, без малої виконаної ним і мною драми або комедії.
Він настоював, в відмовлявся. Ми вирішили звернутися до міліціонера, але поблизу не було нікого.
Нарешті, роздратований, він сказав:
– Хай буде! Поставте черевика знов на скриньку. Я почищу вам черевики на десять копійок назад.
І він зробив так: він почистив черевики на десять копійок назад, він здер лак.
Я пішов, і носики моїх черевиків більше не відбивали ні неба, ні акації, ані будинків.
Курортна пригода
Він увійшов до купе і поклав свою валізку на полицю. За спиною почув гнучкий і співучий голос.
– Чи не в цьому купе дванадцяте місце?
Він повернувся. В дверях на порозі стояла молода жінка. Маленька голівка на тонкій шиї. Стрункі ноги в фільдеперсових панчохах кольору беж.
З вишуканою люб’язністю він відповів:
– Тут! Прошу! Верхня полиця!
ї показав рукою на свободну полицю вгорі.
Побіжно глянувши, вона рішуче заявила: Верхня? Цього не може бути!
Вона категорично заперечувала можливість чогось подібного.
– Я ж ясно сказала касирові на міській станції, щоб він мені дав нижню полицю!
Вона підкреслила:
– Тільки нижню!
Він співчутливо посміхнувся їй і розвів руками:
– Що робити? Так є! Це, можливо, фатальна помилка, яка трапилася, але все ж таки воно так є: дванадцяте місце вгорі! Прошу, – сказав він, - подивіться самі. Дивіться на ці бічні нумери! – запропонував він: – Верхні полиці мають завжди чітні номери, а нижні полиці – нечітні. Рахунок починається з першої нижньої, – чемно пояснив їй громадянин.
Вона ображено, навіть трохи схвильовано, з притиском сказала:
– Усе це може бути саме так, як оце ви кажете. Я не хочу з вами сперечатися з цього приводу, алеж я цілком ясно сказала касирові, що на верхній полиці я не звикла їздити. В не люблю. Здається, він міг би зрозуміти, що це невигідно.
Вона розгублено дивилася на пасажирів в купе. Вона була безпорадна й шукала співчуття. Вона потребувала підтримки.
З сподіванкою, яка не здавалась їй марною, вона нерішуче попрохала:
– Можливо, хтонебудь згодився 6 помінятись зі мною місцями?
Мовчання! Мовчання терпке, як молоде вино, глухе, як ніч.
Він бачив, як згасла надія в її очах. і тоді з готовістю, яка межувала з самопожертвою, з відданістю, що переходила в самозречення, він запропонував:
– Гаразд! Займіть моє місце!
– А ви моє? спитала вона, прагнучи внести ясність в ситуацію. Вона любила ясність в речах, подіях, вчинках.
– А я ваше!
Вона зідхнула з почуттям внутрішнього полегшення.
Вона здібна була оцінити його подвиг, хоч обставина, що він стояв проти світла, й заважала їй розглянути його як слід. Та все ж таки вона бачила його новий бездоганно випрасуваний коверкотовий костюм, червоно-брунатні черевики з товстими ясножовтими підметками, ясну сорочку й ефектну барвисту краватку.
Уся його поведінка свідчила, що вона мала справу з культурною й вихованою людиною. Хто він міг бути?.. Кіноартист? Можливо!.. Старший бухгальтер якої-небудь особливо високовідповідальної установи? Не виключено й це!.. Ґросмайстер, що здобув собі одне з перших місць на останньому всесоюзному конкурсі шахматистів? Це припущення виглядало якнайправдоподібніше, хоч не виключена була також можливість, що це молодий і вчора ще нікому не знаний стахановець, кривоносовець, який місяць тому встановив світовий рекорд з видобутку вугілля, кількости вироблених консервних бляшанок, пошитих черевиків і тепер, овіяний подувом світової слави, їде відпочити на якийнебудь наркоматівський або циківський курорт.
З щирою відданістю вона подякувала йому. Вона бачила перед собою продовгасте обличчя, перекреслене прямою смугою густих брів, важку нижню щелепу, вузький упертий рот.
Жити знов було весело й приємно. Життя знов ставало варте того, щоб з нього радіти й тішитись.
Тим часом два носії працьовито тягали й розподіляли по сітках, під полицями й над полицями скрізь у купе численні її валізи й картонки. Кількість її багажу імпонувала. Було видно, що ця мила й цікава жінка збиралася справити враження на курортну публіку своїми сукнями.
Стомлена пережитими хвилюваннями, відпустивши носіїв, вона, нарешті, присіла в кутку коло вікна, одкрила свою торбинку і, дивлячись у люстерко, припудрила ніс.
– Я вам безмежно вдячна, – звернулася вона до нового свого знайомого: – Ви просто не можете уявити собі, як в не люблю їздити на верхній полиці. Їхати на другій полиці вгорі це вже заздалегідь зіпсувати собі подорож. Ви мій рятівник. Ви куди їдете?
Він уважно подивився на неї, подумав і тоді, немов роблячи несподіване для самого себе відкриття, впевнено сказав:
– Я?.. Куди я їду?.. Я їду в Кисловолодськ.
Вона спапахнула й розжеврілась, як дівчинка.
– Алеж це чудесно!
В її палкому захопленні була наївна щирість. її дитяча ніжність приваблювала, як нездійснена обіцянка. Вона розсміялась прозоро й ясно:
– То значить ми з вами попутники! Я теж їду до Кисповодська Але вперше! – зідхнула вона.
Її сповнював жаль. Її бентежила перспектива ускладнень, Її лякала далека путь залізницею. А ця пересадка в Мінводах?! Окрім того, вона їде по курсовці, треба шукати кімнату. До того у неї серце. Таке дуже щось аж надто вчене, латинське чи що. Одне слово доктор їй записав на папірці. усе, що й як. Вона потім йому покаже.
– Щодо мене, то я не в перше! – заспокоїв він її: – Я буду вашим чичероне, Ви можете цілком на мене покластися!
– Справді? – зраділа вона.
– О, поза сумнівом!
Попутник!.. В дорозі це магічне слово, що діє, як дотик чарівної палички, яким одмикають двері до схованих скарбів. Усе починається відразу, з першого погляду, розкриваючись у перших паростках мимохідь кинених слів першої випадкової зустрічі.
Ввечорі пішли разом обідати. Сяяло багряне сонце. Вагон-ресторан зберігав ритуальну урочистість прямого потягу «Баку-Шепетівка». Столики були накриті білими скатертями. З кришталю ваз звисали стиглі грона винограду й марило солодке золото коштовних груш. Вгорі під стелею вагона беззгучно крутився червонодеревний лякований пропелер вентилятора. Цитринові фіранки стерегли супокій розсіяного світла. За скляною перегородкою в другій половині вагону обідали інтуристи. Люди іншого, забороненого, незнаного світу. Вони здавались дивовижними й загадковими. Присутність їх приємно лоскотала нерви. Вона раз-у-раз з цікавістю позирала в їх бік.
Випила чарку горілки. Це було цілком досить З неї, щоб почути себе в радісному настрої, піднесено збудженою, й щоб веселий легкий туман рожевою хмаринкою огорнув її мозок. Вона в захопленні кокетувала з своїм супутником. Багато й. безтурботно сміялась. Через стіл простягла йому долоню для поцілунка.
Новий знайомий був блискучий оповідач, розважливий і невтомний співрозмовник; він знав десятки історій про смішні й надзвичайні пригоди, сотні цікавих анекдот, і при цьому не був ні бридливий, ані одноманітний. Ні краплі банальности; нічого, що робило б його й найменше вульгарним!..
При кінці обіду їй здавалось, що вона була знайома з ним протягом багатьох, багатьох років.
Повертались. Потяг нісся по безмежному степу, як дикий незгнузданий кінь. Треба було переходити з вагону до вагону. Знизу під ногами в мигтінні піску, гальки, глини, зникаючих шпал раптом розкривалась безодня. Треба було наважитись переступити через черкання широких металевих площин. Хололо серце, в серці з'явилась непевність. Відстань між поруччам здавалась недосяжною. В очі зазирала погроза небезпеки.
Вона озиралась назад. Він ішов за нею з пляшками нарзану. Він підхоплював її. В почутті підтримки міцної чоловічої руки зникала тривога. Всередині прокидалось враження лету, дивовижної безвантажности, остаточної звільнености від усього.
Їй сподобалася ця несподівано сподівана гра: відчуття безодні в гуркоті й дзеленчанні порожнього простору між вагонами; мить, коли вона переступала через провалля й він підхоплював її, – і тоді в вузькій металевій коробці вагонового тамбуру уста торкаються уст.
Ніч. Поїзд мчить через степи Донбасу. Гірлянди далеких вогнів оперезують обрії. Гарячий сухий вітер ллється в одчинене вікно й гойдає знебарвлену ніччю фіранку. В синіх глибинах пітьми іноді несподівано спалахує біле полум’я. Це з домн випускають розплавлену рідину палаючого металу.
Вони стояли в коридорі коло вікна, щільно прильнувши один до одного. Пили густе вино ночі. Потім прийшов світанок. Росою в ранкових променях сонця сріблився полинь.
Їй захотілось лягти, але вона не змогла заснути. Лежала з відкритими очима. В стомленому мозку пропливали невиразні уривчасті образи, спомини про цю довгу й одночасно коротку путь через порожнечу між вагонами, про дотик уст, про анфіляди далеких вогнів в густій чорноті нічного степу, про подув сухого вітру в широкій рамі вікна.