Незнайомки підійшли до мене з люб’язними посмішками. Кожна з них — на свій спосіб — була досконалою красунею. Одна була висока, струнка, чарівна, друга ж — ніжна й несмілива. Постава й риси обличчя старшої з першого погляду вражали своєю правильністю. Молодша, пухкенька, мала дещо одкопилені губки, а її примружені очі були прикриті дивовижно довгими віями. Старша промовила до мене бездоганним кастильським діалектом такими словами:
— Сеньйоре кавалере, дякуємо тобі, що ти так люб’язно погодився на цю скромну вечерю. Гадаю, вона тобі придасться.
Слова ці вона вимовила з такою каверзною усмішкою, що я тут же запідозрив, чи то не за її наказом вкрали мого мула з припасами. Але в кожному разі гніватися не було чого, пропажа моя була щедро винагороджена.
Ми сіли до столу, і та сама незнайомка сказала, підсуваючи мені блюдо з японської порцеляни:
— Сеньйоре кавалере, тут маєш олью подриду, приготовану з різних видів м’яса, опріч одного, бо ми є вірними, тобто, говорячи інакше, мусульманками.
— Прекрасна чужоземко, — відповів я, — ти, без сумніву, сказала правду; кому ж більше пристало говорити про вірність? Це релігія сердець щиро закоханих. Однак, перш ніж ви заспокоїте мій голод, може, зробите це з моєю цікавістю й скажете мені, хто ви?
— Пригощайся тим часом, сеньйоре кавалере, — відповіла прекрасна мавританка, — від тебе у нас немає жодних таємниць. Мене звуть Еміна, а мою сестру — Зібельда; живемо ми в Тунісі, але родина наша походить з Ґранади, і деякі наші родичі залишилися в Іспанії, де потайки визнають віру батьків. Тиждень тому ми покинули Туніс і висадились на пустинному березі поблизу Малаги. Потім між Лохою і Антекерою ми перевалили через гори, нарешті дісталися сюди, щоб переодягтися і убезпечитись від пошуків. Як бачиш, сеньйоре, наша подорож є великою таємницею, яку ми ввіряємо твоїй честі.
Я запевнив прекрасних мандрівниць, що з мого боку їм нема чого боятися, і приступив до почастунку, щоправда, з деякою жадібністю, але усе ж і з певною вимушеною елегантністю, про яку ніколи не забуває молодий чоловік, коли сам один перебуває в товаристві жінок.
Коли помітили, що я вже заспокоїв перший голод і приступаю до того, що в Іспанії називають «los dulces»[2], прекрасна Еміна веліла мавританкам показати, як у них на батьківщині танцюють. Вони це зробили з такою жвавістю, яка навіть дещо переходила в розпусність. Я б, мабуть, ніколи не зміг покласти край тим танцям, якби не запитав прекрасних незнайомок, чи й вони теж часом віддаються цій забаві. Замість відповіді вони підвелися й звеліли подати їм кастаньєти. Їх танець нагадував болеро, що походить з Мурсії, і фофу, яку танцюють в Альґарві. Ті, котрі бували в тих землях, легко можуть його собі уявити, однак ніколи не зуміють зрозуміти тієї краси, якої додавали йому приваби двох африканок, прикритих прозорими шатами, що спливали по чудових тілах.
Якийсь час я спокійно розглядав урочих танцюристок, але врешті-решт їх щораз різкіші рухи, запаморочливі звуки мавританської музики, почуття, розпалені щедрою вечерею — усе це разом мимоволі охопило мене якимось не знаним досі безумством. Я, власне кажучи, вже не розбирав, чи то жінки, чи якісь підступні примари. Я не смів на них глянути, не хотів нічого бачити, закрив руками очі й у ту ж мить відчув, що трачу притомність.
Обидві сестри наблизились до мене й узяли мене за руки. Еміна турботливо розпитувала, як я почуваюся; я заспокоїв її. Зібельда тим часом виясняла, що це за медальйон у мене на грудях — мабуть, портрет коханої?
— Це скарб, — відповів я, — отриманий від матері; я пообіцяв їй ніколи не знімати його. Там міститься шматочок справжнього животворящого хреста.
Від цих слів Зібельда зблідла й відсахнулася.
— Ти стривожена, — продовжував я, — а то ж тільки злі духи бояться хреста.
Еміна відповіла замість сестри:
— Сеньйоре кавалере, ти знаєш, що ми мусульманки, і не повинен дивуватися прикрості, яку мимовільно справив моїй сестрі. Я визнаю, що відчула те саме; нам шкода, що найближчий наш родич визнає віру Христа. Ці слова дивують тебе — але ж твоя мати походить з роду Ґомелесів. Ми також належимо до цієї родини, яка родовід свій веде від Абенсерраґів… — але присядьмо на цю канапу, і я розповім тобі більше.
Негритянки вийшли з кімнати. Еміна підсіла до мене в куточку канапи й, підгорнувши під себе ноги, влаштувалася біля мене. Зібельда лягла з другого боку, оперлася на мою подушку, і ми були так близенько одне до одного, що наші подихи змішувались. Еміна, схоже, на хвильку замислилась, а потім, кинувши на мене переповнений почуттями погляд, узяла мене за руку й почала такими словами:
— Я зовсім не хочу приховувати від тебе, дорогий Альфонсе, що привів нас сюди зовсім не випадок. Ми тут чекали на тебе, і якби ти, злякавшись, обрав іншу дорогу, то назавжди втратив би нашу повагу.
— Не улещуй мене, прекрасна Еміно, — відповів я. — Я не розумію, чому тебе так цікавить моя відвага.
— Твоя особа дуже цікавить нас, — продовжувала мавританка, — але, можливо, це тебе менше тішитиме, якщо дізнаєшся, що ти перший чоловік, якого ми зустріли в житті. Тебе дивують мої слова, і ти, схоже, засумнівався навіть у їх правдивості. Я обіцяла розповісти тобі історію наших предків, але буде, мабуть, краще, якщо почну від нашої власної.
Нашим батьком є Газир Ґомелес, дядько по матері дея, який править сьогодні в Тунісі. Ми не мали брата, ми ніколи не знали батька, а оскільки від наймолодших років були замкнені в стінах сералю, то й не мали найменшого навіть уявлення про людей вашої статі. Проте природа обдарувала нас несказанною схильністю до кохання, і за браком будь-кого іншого ми покохали одна одну. Ця симпатія виникла у нас від найперших дитячих років. Ми гірко плакали, коли нас хотіли хоча б на хвилинку розлучити. Коли одну з нас сварили, друга обливалася слізьми. Вдень ми гралися за одним столиком, а вночі ділили одне ліжко.
Це щонайсильніше почуття немовби зростало разом з нами і ще більше посилилося внаслідок одного випадку, про який я тобі розповім. Мені тоді було шістнадцять років, а моїй сестрі чотирнадцять. Ми вже давно помітили, що наша мати ретельно ховає від нас деякі книжки. Спочатку ми мало на це звертали уваги, бо нам і без того набридли книжки, по яких нас учили читати, але з віком прийшла до нас цікавість. Дочекавшись хвилинки, коли заборонена шафа була відкрита, ми схопили невеличку книжечку, де розповідалося про любощі Меджнуна і Лейли, перекладену з перської Бен-Омаром. Цей захопливий твір, який так барвисто змальовував насолоди кохання, розпалив наші молоді голови. Ми не могли зрозуміти цих насолод, не бачивши ніколи людей вашої статі, але повторювали нові для нас вирази. Ми розмовляли мовою закоханих, аж нарешті почали прагнути кохатися у їх спосіб. Я взяла на себе роль Меджнуна, моя сестра — Лейли. Спершу я освідчилась їй у моїй пристрасті, укладаючи квіти в букеті (це один зі способів взаємного порозуміння, вживаний у цілій Азії), потім кидала їй повні жаги погляди, падала перед нею на коліна, цілувала сліди її ніг, заклинала вітерець, аби ніс до неї мої скарги, і хотіла його розпалити гарячими зітханнями.
Зібельда, згідно із настановами вчителя, призначила мені побачення. Я падала до її колін, цілувала їй руки, обливала слізьми її ноги. Моя коханка спершу злегка опиралася, проте за хвильку дозволяла мені вкрасти кілька поцілунків, а врешті-решт повністю розділяла мої бурхливі почуття. Душі наші немовби зливалися докупи, і більшого щастя ми не знали.
Я не пам’ятаю, як довго нас забавляли ці пристрасні сцени, однак незабаром нестримність наших почуттів великою мірою пригасла. Ми відчули охоту до деяких наук, особливо ж до наук про рослини, властивості яких ми пізнавали з праць знаменитого Аверроеса. Моя мати, переконана, що не можна достатнім чином озброїтися проти нудьги сералю, любо дивилася на наші заняття і, прагнучи полегшити нам навчання, звеліла привезти з Мекки святу жінку, яку звали Хазарета, тобто найсвятіша зі святих. Хазарета навчала нас законів Пророка і викладала нам науки тією чистою і мелодійною мовою, якою сьогодні говорять тільки нащадки корейшитів. Ми не могли досита наслухатись її і незабаром знали напам’ять мало не весь Коран. Потім мати розповіла нам історію нашого роду й допустила нас до найрізноманітніших рукописів, одні з яких були написані арабською, інші ж — іспанською мовами.
Дорогий Альфонсе, ти не повіриш, якою гидкою стала для нас ваша релігія, як ми зненавиділи її служителів. Зате, з іншого боку, доля й нещастя роду, кров якого плине в наших жилах, надзвичайно цікавили нас. То ми захоплювалися Саїдом Ґомелесом, який зазнавав мук у в’язницях інквізиції, а то його племінником Леїссом, який довго жив у горах диким життям, що мало відрізнялося від життя хижих звірів. Такі описи пробудили в нас захоплення чоловіками, ми хотіли їх бачити й часто виходили на садову терасу, щоби хоч здалеку подивитися на моряків на озері Ґоллета чи на правовірних, що поспішали до купальні Хамам-Неф. І хоча ми не забували уроків закоханого Меджнуна, але відтоді ніколи більше їх не повторювали. Я навіть гадала, що в моєму почутті до сестри зовсім вже згасла пристрасть, як раптом новий випадок переконав мене, що я помилялася.
Якось наша мати привела до нас принцесу з Тафілету, жінку похилого віку. Ми прийняли її якомога краще. Після відвідин мати сповістила мені, що принцеса просить моєї руки для свого сина, а сестра моя призначена в дружини одному з Ґомелесів. Ця звістка вразила нас наче громом. Спершу ми не могли вимовити жодного слова, пізніше лихо розлучення так виразно постало перед нами, що ми запали в найглибший відчай. Ми видирали собі волосся, і весь сераль був переповнений нашими криками. Нарешті, коли ознаки наших душевних страждань почали переходити в шаленство, наша мати, перелякавшись, обіцяла не примушувати нас і присяглася, що ми або залишимося в дівоцтві, або вийдемо заміж за одного й того ж чоловіка. Ці обіцянки трохи нас заспокоїли.
Невдовзі після того мати прийшла повідомити нас, що говорила з главою нашого роду, і той дозволив, щоб нас видали за одного чоловіка, якщо він походитиме з роду Ґомелесів.
Ми нічого не сказали на це, але думка, щоб мати одного чоловіка, з кожним днем усе більше приваблювала нас. До того часу ми не бачили ані старих, ані молодих чоловіків, хіба що дуже здалеку; але оскільки молоді жінки здавалися нам приємнішими від старих, то ми прагнули, щоб наш чоловік так само був молодим. Ми сподівалися, що він зуміє розтлумачити нам деякі фраґменти з книжки Бен-Омара, яких ми самі не могли зрозуміти.
Тут Зібельда перервала сестру й, стискаючи мене в обіймах, сказала:
— Любий Альфонсе, чому ж ти не мусульманин! Яка б я була щаслива бачити тебе на лоні Еміни, брати участь у ваших любощах і поєднуватися з вами в обіймах! У нашому домі, як і в родині Пророка, нащадки по жіночій лінії мають такі самі права, як і лінія чоловіча, тож від тебе тільки може залежати, щоб стати главою нашого роду, який вже почав занепадати. Для цього вистачило б лиш відкрити своє серце чистим променям нашої віри.
Ці слова здалися мені такими схожими на диявольські спокуси, що я лиш приглядався, чи не побачу слідів ріжків на прекрасному чолі Зібельди. Я пробурмотів кілька слів про святість нашої релігії. Обидві сестри відсахнулися від мене. Обличчя Еміни набрало поважного виразу, і прекрасна мавританка продовжила так:
— Сеньйоре Альфонсе, я надто довго розповідала про себе й про Зібельду. Це не входило в мої наміри; я присіла біля тебе, щоб розповісти тобі різні речі про рід Ґомелесів, з якого ти походиш по жіночій лінії. І ось про що я хотіла, аби ти знав:
Першим главою нашого роду був Масуд Бен-Тахер, брат Юсуфа Бен-Тахера, який увійшов в Іспанію на чолі арабів і дав своє ім’я горі Джебаль-Тахер, або, як ви вимовляєте, Ґібралтар. Масуд, який значною мірою посприяв успіхам арабської зброї, дістав від каліфа Багдада верховенство над Ґранадою і правив нею аж до смерті свого брата. Він би й довше залишався на цій посаді, бо його дуже шанували як мусульмани, так і мозараби, тобто християни, які там залишалися під владою маврів, але мав він могутніх ворогів у Багдаді, які очорнили його в очах каліфа. Він довідався, що загибель його є неминучою, і вирішив піти сам. Тож зібрав жменьку вірних людей і вирушив в Альпухари, які, як ти знаєш, є продовженням Сьєрра-Морени й відділяють королівство Ґранаду від королівства Валенсії.
Візиґоти, у яких ми відібрали Іспанію, так ніколи й не проникли в Альпухари; більшість долин були зовсім безлюдними. Лише в трьох із них жили нащадки давнього іберійського народу, що звалися турдули. Не знали вони ані Магомета, ані твого Пророка Назарейського; основи їхньої релігії і законів містилися в піснях, які батьки переказували дітям. Колись вони мали книги, які всі з часом пропали.
Масуд підкорив турдулів, радше переконуючи їх, ніж вдаючись до сили, вивчив їхню мову й навчив їх основам ісламу. Обидва народи змішалися через взаємні шлюби, і саме цьому поєднанню племен, а також повітрю гір, завдячуємо ми з сестрою тим живим кольором шкіри, яким відзначаються доньки Ґомелесів. Щоправда, можна й серед маврів зустріти багато білих жінок, але вони, як правило, бліді.
Масуд прийняв титул шейха й наказав збудувати укріплений замок, який назвав Кассар-Ґомелес. Більше суддя, ніж володар своїх людей, Масуд був приступний для кожного, двері його були однаково відчинені для всіх, і тільки в останню п’ятницю кожного місяця він прощався з родиною, сходів у замкові підземелля й цілий тиждень там пропадав. Ці зникнення стали підставою найрізноманітніших припущень. Одні вважали, що шейх веде розмови з Дванадцятим імамом, який має з’явитися перед кінцем світу; інші — що в підземеллі сидить ув’язнений Антихрист; нарешті ще інші переконували, що сім сплячих братів спочивають там разом зі своїм вірним псом Калебом. Шейх ніяк не зважав на ці здогадки й правив своїм народом, поки йому вистачало сил. Під кінець він вибрав найрозумнішого з усіх, призначив його наступником, віддав йому ключ від підземелля, сам же зробився пустельником і прожив ще багато років.
Новий шейх правив у дусі свого попередника й також зникав у останню п’ятницю кожного місяця. Такий стан речей тривав до того часу, поки Кордова не отримала своїх каліфів, цілком незалежних від правителів Багдада. У ті часи верховинці Альпухари, які брали активну участь у тих змінах, почали селитися на рівнинах, де невдовзі стали відомими під іменем Абенсерраґів. Інші ж, які залишалися вірними шейхові з Кассар-Ґомелеса, зберегли ім’я Ґомелесів.
Тим часом Абенсерраґи викупили найбагатші маєтки в королівстві Ґранада й найгарніші палаци міста. Ця розкіш звернула на себе загальну увагу. Почали підозрювати, що шейхові підземелля містять незліченні багатства, але ніхто не міг справдити цього припущення, бо й самі Абенсерраґи не знали походження своїх скарбів. Нарешті, коли ці прекрасні королівства накликали на себе гнів божий, Аллах віддав їх у руки невірних. Здобули штурмом Ґранаду, а кілька днів згодом славний Ґонсальв з Кордови увійшов в Альпухари. Шейхом нашого народу був тоді Хатем Ґомелес. Він вийшов назустріч Ґонсальву й вручив йому ключі від замку. Іспанець зажадав ключів від підземель, шейх і ці йому негайно приніс. Ґонсальв особисто спустився в підземелля, замість скарбів знайшов гробницю й кілька старих книжок, голосно висміяв пусті здогадки своїх земляків і поспішив назад у Вальядолід, куди його кликало кохання і любовні інтрижки.
Мир тривав у наших горах, аж поки на троні не опинився Карл. Шейхом тоді був Сефі Ґомелес. Цей чоловік з невідомих причин сповістив імператора, що відкриє йому важливу таємницю, якщо Карл зволить прислати в Альпухари якого-небудь знатного іспанця, якому він повністю довіряє. Не пройшло й двох тижнів, як до Ґомелесів прибув імператорський посол, дон Руїс з Толедо, але не застав шейха в живих. Його вбили в переддень приїзду посла. Дон Руїс почав напастувати кількох осіб, але невдовзі, знеохочений марними зусиллями, повернувся до імператорського двору.
У цей спосіб таємниця шейхів перейшла до вбивці Сефі. Той чоловік, якого звали Віллах Ґомелес, зібрав старійшин роду й роз’яснив їм необхідність убезпечити таку важливу таємницю. Було вирішено допустити до таємниці кількох членів родини Ґомелесів, але так, щоб кожен з них знав тільки її часточку. Вибрані повинні підтвердити свою розсудливість, відданість і безстрашність.