Звали його Генрі Сільверман («Срібна людина! Непогано звучить, еге ж? Наче супергерой на пенсії. Що не така вже й неправда»).
Я сів на другий шезлонг поруч. Його служниця Розелла принесла дві склянки смузі кольору заходу сонця. Гендріх узяв свою, і я помітив, які ж старі в нього руки: коричневі плями, обвисла шкіра, великі набряклі судинки. Обличчя легше виправити, аніж руки.
Плоховник. Смак просто огидний, спробуй.
Мене завжди дивувало, як ретельно Гендріх слідкує за змінами. Здається, він завжди так жив з 1890-х так точно. Хоча й багато століть тому він, мабуть, продавав тюльпани та був так само в курсі всього. Він був найстаршим з нас, але йому краще за всіх вдавалося дотримуватися усіх тенденцій сучасності.
Віч у тому, продовжив він, що в Каліфорнії єдиний спосіб удавати старіння це виглядати молодшим. Якщо твоє обличчя виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.
Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.
Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і
Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.
Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.
Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?
Щось таке.
Невже в Ісландії так погано?
Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.
Там самотньо.
Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.
Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:
Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.
Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:
З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька[7]. Альбатрос.
Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на імя Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж пятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди лише пять хвилин).
Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.
Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.
Маю зазначити, що з твого боку це неповага, зауважив він, особливо після усього, що я зробив для тебе.
Я ціную усе, що ти для мене зробив, мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.
Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове імя в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?
То, може, зекономиш на мені трохи грошей?
Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.
А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.
Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.
А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий
Малим мене важко назвати.
А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий
Малим мене важко назвати.
Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і
Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
Тоді мені доведеться тебе вбити, він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
Про неї жодних новин? я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
Ні, він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
Гендріху?
Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А памятаєш, як було колись? Пятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.
Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.
Будь-яке життя?
Яке завгодно.
Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:
Хочу назад до Лондона.
Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.
Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.
Учителем історії? розсміявся він. У школі чи що?
Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.
Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.
Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді
Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить зявилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними втекло на волю.
Лондон, сьогодні
Лондон. Перший тиждень мого нового життя.
Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.
Ні.
Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.
Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив і усе це водночас.
Я давно вже тут працюю.
Дійсно? мовив я.
Десь надворі залунала поліцейська сирена.
Час дивна річ, згодні? вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло компютера.
Найдивніша, погоджуюсь я.
Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.
Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років Я вже така стара, зітхає вона з посмішкою.
Мене завжди смішить, коли люди так говорять.
Ніколи б не сказав, що вам стільки років, звично відповідаю я.
Зараховую вам додаткові бали за лестощі! сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.