Збірник
Історія України очима письменників
Сп'яніння історією
Історія України, на відміну від історії, наприклад, Франції чи Японії, річ змінна, пунктирна і надто спірна. Наша держава, на жаль, не має тисячоліть безперервної поступальної історії, постійної території і навіть єдиної мови. Через це суперечки істориків регулярно перетворюються на протистояння політиків і навіть призводять до конфліктів із сусідніми країнами. Тому, не применшуючи заслуги істориків, вважаю, що чесним буде надати слово письменникам, у яких є своє бачення наріжних моментів української історії.
Наша історія складається і з історично визнаних періодів існування України: це й Київська Русь від перших Рюриковичів до навали Батия; і невизначений з точки зору стартового відтинку Гетьманат, що почався з укріплення під польським патронатом влади Сагайдачного, продовжився фактично військовою Республікою Богдана Хмельницького та подальшою Руїною, коли Україна міняла кордони, старшого брата (Польща, Росія, Туреччина), ділилася на частини і втрачала сотні тисяч своїх мешканців, що загинули в роки лихоліття, були взяті у полон і просто емігрували до сусідніх країн; і недовгий бурхливий трирічний період на початку XX століття, коли на території нашої країни виникли відразу кілька державних утворень (УНР, ЗУНР, Д KP) і багато інших, що не удостоїлися уваги істориків як правонаступники української держави (махновська республіка зі столицею в Гуляй-Полі, Вільна республіка в Одесі, Крим Врангеля). Не варто забувати і про те, що період спільної історії з Росією і СРСР для багатьох жителів нашої країни найромантичніший період власної історії, для інших родинне коріння заглиблюється у польський, румунський або навіть австро-угорський період.
У цій книзі є зовсім забуті сторінки історії період державності Білих Хорватів у Прикарпатті, який Володимир Єшкілєв вважає вузловим моментом нашої історії, є і фантастичний Підземний Кремль в уривку з роману Андрія Куркова, в якому вічно живий Ленін керує нашою країною, є і глибоко особиста буковинська історія Марії Матіос, і легендарний Довбуш Андрія Кокотюхи. Тут і містика і історія, переплетені в XVII столітті в уривку з нового роману Юрія Винничука, і Ярославна Валентина Чемериса, і трагічне XX століття в неназваній Коломиї Романа Іваничука, і булгаковський Київ Лади Лузіної, і ностальгія за молодіжною субкультурою 80 90-х Сергія Жадана
Мабуть, коли нащадки вивчатимуть наше життя, що стало історією, ці свідчення будуть дещо порушувати своєю емоційністю суху мову документів, але, переконаний, будуть цікаві читачам не тільки у 2010-х.
1.09.2013
854 р
Володимир Єшкілєв
Володимир Єшкілєв (нар. у 1965 році) письменник, енциклопедист, колекціонер, мандрівник і мисливець.
Живе в Івано-Франківську. Автор низки культових романів, оповідань, новел та есе. Лауреат численних мистецьких відзнак та премій.
Працює в різних літературних жанрах: від пригодницького до герметично-філософського. Серед іншого, відомий як дослідник історії релігій, історичних загадок, окультних традицій та метафізичних коренів цивілізації. Вважається одним з основоположників постмодерної історичної романістики в українській літературі.
Новий роман письменника «Шлях Богомола» вийде у видавництві «Фоліо» в 2014 році.
Шлях Богомола
(Уривки з роману про Білих Хорватів)
[Року вісімсот п'ятдесят четвертого заромейським численням, у двісті вісімдесят шосте літо від кагана аварського Бояна, у п'ятдесят п'яте літо від поразки маркграфа Еріха під Ловраном,[1] наступного року після битви при Трояновому городищі]
Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб буденне дерево, а от сусідній із ним й нібито рідний розкидистий та жилавий крем'язень вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам'ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.
Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.
Широка звіриняча а може й мисливська тропа тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.
Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.
Кіпок-позірок, цур на сухе врок замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням і наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.
Дякую тобі, Хорсе, Лобас зрозумів нагле піднесення комашні, як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.
Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем і подерся крутосхилом, устеленим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах рівні, мовчазні, вкриті синіми наростами і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, а потім крізь листя знову пробилися сонячні промені.
Не збрехав начальний жрець-могитич Волх, що відрядив Лобаса до пралісу. На лисому тімї лісової гори стояло капище. Таке давнє й занедбане, що камяного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Ця порость Лобасові не була знайома. Так само, як і листоподібні комахи, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на вістрях жердин і рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до камяного бога послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги і побачив, що камяного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед них є й людські.
Він обережно, з охоронними примовками, вийшов із кістяного кола, обійшов камяного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Коник на її даху підносився над жертовним током ледь на два лікті. З пащі коника стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у східних та північних божницях, а лише пять сходинок.
Їжачі боги! прошепотів Лобас. Пять кроковок! Це ж Пекова божниця, най мені цур
Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич дізнався, що треба йти по завіт до божниці зло дійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.
Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й, водночас, був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек-Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого Племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.
Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетене коло. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його уперше за все своє жрецьке життя батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.
Усередині тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й належало бути: чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення ніж із красивою кістяною ручкою, срібну монету давнього ромейського карбу, засохлу руку з пальцями, розчепіреними і прикрашеними перснями.