Мій дослід, звісна річ, не вдалося зробити непомітно для генерала, проте він аж ніяк не розлютився. Що й казати, відтоді цей доброзичливий старигань не раз дозволяв нам повторювати такі пустощі. Тепер щоразу, коли до нашого застілля приєднувалася нова людина, ми поспішали влаштувати для неї це приголомшливе видовище. А щоб надати вогнищу над генераловою головою ще більшого сяйва, починали навперебій пропонувати йому парі на пляшку його улюбленого арака, намагаючись навмисне програти, і примушували самотужки випити до дна вигране вино.
Зрештою ореол над головою ветерана розрісся до таких розмірів, що його власникові вже не стало більше місця серед простих смертних. Однієї прекрасної днини він покинув тлінний світ, імовірно, для того, щоб переселитись у Валгаллу та бенкетувати там серед героїв, котрі здобули безсмертя.
Пригода друга
Годі й переповісти безліч інших веселих витівок, у яких нам, відповідно до обставин, належала роль то дійових осіб, а то глядачів. Однак зараз маю на думці потішити вас, мої любі слухачі, розповіддю про незрівнянно дивніші й цікавіші пригоди під час полювань.
Було б зайве, шановне панство, нагадувати про те, що я найбільше любив товаришувати з людьми, котрі мали пристрасть до шляхетної мисливської забави й розумілися в ній. Завжди нові враження від полювання, а також несказанний успіх, який супроводжував мене у мисливських пригодах, роблять ці спогади про часи моєї молодості винятково цікавими.
Одного ранку визирнув я з вікна своєї спальні й аж зойкнув: розташований по сусідству великий став повністю вкрила чимала зграя диких качок. Не гаючи часу, схопив я рушницю, яка стояла поруч у кутку, і так стрімко збіг сходами, що аж тріснувся головою об одвірок.
З очей мені посипалися іскри, одначе, зволікати я не міг, отож, тамуючи біль, побіг далі. Наблизившись до ставка на відстань пострілу, я вже хотів був прицілитися, аж тут із жахом помітив, що під час удару об одвірок від моєї рушниці відскочив кремінь.
Що залишалося мені робити? Адже важила кожна хвилина. На щастя, я згадав про іскри, які щойно сипалися з моїх очей. Хутенько відвівши гачок, я прицілився у ласу здобич і з усієї сили гахнув кулаком собі просто в око. Від сильного удару з ока знову полетіли іскри, порох запалав, пролунав постріл, і я вклав на місці пять пар качок, чотирьох попелюхів та двох лисок.
* * *Міцний дух головне для молодецького завзяття, ось що я вам скажу. Вояки й мореплавці часто рятували собі життя саме завдяки цій рисі характеру. Проте й мисливцям стійкість духу не раз і не два стає у пригоді.
Пригадую, як одного разу натрапив я на берег якогось озера і там теж побачив із півсотні диких качок. Та цього разу вони, як на лихо, розпливлися по всьому широчезному плесі, тож годі було сподіватися вполювати одним пострілом більше двох-трьох. На біду, у моїй рушниці залишився останній заряд.
Одначе мною заволоділо непереборне бажання неодмінно забрати додому всю птицю, що злетілася до озера, позаяк на обід до мене мало завітати чимале товариство. Нараз мені зайшла в голову чудова ідея. У моїй мисливській сумці ще лежав шматочок сала залишок узятої з дому провізії. Я взяв собачий мотузок, розпустив його, щоб зробити якомога довшим, привязав до кінця сало і, сховавшись у прибережному очереті, закинув цю приманку у воду. Незабаром, на моє щастя, її помітив один дикий качур. Він стрімголов підплив до сала й жадібно проковтнув таке ласе частування. Інші качки кинулися слідом за ним.
Та сало було слизьке, воно легко сковзнуло крізь усі нутрощі качура і, вискочивши з іншого кінця, знову опинилося у воді. А там його вмить підхопила друга качка, а потім третя, четверта, і так, по черзі підпливаючи, сало на мотузці заковтнули всі качки до останньої. За якихось кілька хвилин моя приманка здійснила мандрівку нутрощами всіх качок, причому мотузка не обірвалася.
Нанизані на неї птахи виглядали, наче намистини на коралях. Я спокійнісінько витягнув на берег цю качину низку, обмотався нею й вирушив додому.
Йшов-ішов, аж поки втомився. Шлях був неблизький, і тягти на собі таку велику здобич ставало мені не під силу. Я вже навіть почав нарікати на свою ненаситність. Та раптом моя непосильна ноша зробила мені величезне полегшення. Усі ж качки ще живі! Відійшовши трохи від переляку та здивування, вони нараз залопотіли крилами і спробували злетіти у небо. Будь-хто інший на моєму місці розгубився б, я натомість скористався такою несподіванкою і, піднявшись над землею, заповзявся в повітрі веслувати полами камзола, щоб спрямувати політ до свого житла.
Коли вже ми долетіли, я, щоб спуститися на землю, почав хутенько скручувати шиї моїм качкам. Ця операція, зізнаюся, виявилася вельми клопіткою, тому що я мусив почати з найпершої качки, і якщо моя відчайдушна спроба вдалася, то лише завдяки сміливим вивертам у повітрі, які я повторював стільки разів, скільки було у мене птахів. Скрутивши шию останній качці, я повільно спустився у комин і приземлився просто в кухонне багаття, яке, на щастя, ще ніхто не розпалив.
Важко описати переполох мого кухаря, коли я у такий незвичний спосіб опинився в кухні. Однак його переляк хутко змінився радістю, коли він, опріч свого господаря, побачив таку багату здобич, якою можна досхочу начастувати гостей та челядь.
* * *Схожий випадок мав я зі зграєю куріпок. Я вирушив на полювання, щоб випробувати нову рушницю, і вже вистріляв увесь запас шроту. Та, повертаючись додому, угледів зненацька, як із місця здійнялася зграя куріпок. Бажання поласувати кількома з них під час вечері підказало мені один засіб, до якого раджу вдаватися і вам, панове, за схожих обставин. Простеживши, де сіла зграйка, я мерщій зарядив рушницю замість свинцю шомполом, яким чистять зброю, загостривши нашвидкуруч його кінчик. Тоді підкрався до куріпок і вистрілив по них тієї миті, коли вони злетіли. І от за кілька кроків від мене мій шомпол упав на землю з нанизаними на нього сімома куріпками, котрі, мабуть, неабияк здивувалися, опинившись аж так несподівано на рожні.
Недарма кажуть: «Боже, поможи, та й сам не лежи». Але на цьому моя дивна пригода не завершилася. Піднявши із землі шомпол із нанизаною птицею, я вже хотів був заховати його до своєї мисливської сумки. Та враз помітив, що куріпки, виявляється, засмажилися на шомполі, який розпікся від пострілу. Піря з них облетіло, а мясо так апетитно зарумянилося, що зоставалося лише покласти їх на тацю та подавати до столу. До того ж, дичина набула пікантного присмаку, який припав би до вподоби не одному витонченому гурманові.
Ще іншого разу, коли я полював у густих лісах Росії, попалася на моєму шляху чудова чорно-бура лисиця. Було б шкода зіпсувати її цінне хутро кулею або зарядом шроту. Лисиця ж стояла спокійно, притулившись до дерева. В одну мить я дістав кулю зі своєї рушниці, вклав на її місце великий теслярський цвях й вистрілив так влучно, що прибив пухнастого хвоста красуні просто до дерева. Тоді неквапом підійшов до лисиці, взяв свого мисливського ножа, розсік їй навхрест шкуру на морді та почав шмагати тварину нагайкою. Лисиця рвучко вискочила зі своєї шкури й чкурнула світ за очі. Я натомість повернувся додому з багатим та неушкодженим трофеєм.
* * *Буває таке, що якась випадковість або удача виправляють наші помилки. У цьому я сам переконався незабаром після однієї події, про яку вам розповім. Колись побачив я у лісовій гущавині дике поросятко, за яким бігла велетенська кабаниця. Я вистрелив у них, але, от лихо, схибив. Аж дивлюся: що за дивина? Вціліла після пострілу звірина мала б умить дременути у хащі, а свиня ж стоїть на місці як укопана. Підійшов я ближче, придивився до неї, і зрозумів вона вже геть осліпла від старості. От вона й трималася зубами за хвоста свого поросяти, яке чесно виконувало власний синівський обовязок, водячи стару за собою. Куля, що пролетіла так успішно для них і так невдало для мене між свинею та її дитинчам, розітнула цю живу привязь. Поранене порося- поводир кинулося навтікача, а розгублена сліпа свиня, звісно, зупинилася, не випускаючи з пащі відстреленого кінчика поросячого хвоста. Недовго думавши, я вхопився за цей кінчик і спокійнісінько повів сліпу кабаницю до себе додому без найменшого опору безпорадної старої тварини.
* * *Хоч які страшні дикі свині, проте вепри куди лютіші й небезпечніші за них. Одного разу я, не готовий ні до нападу, ані до захисту, натрапив несподівано в лісі на розлюченого вепра. Ледь-ледь пощастило мені сховатися від нього за могутнім дубом. Тоді оскаженілий звірюган кинувся за мною і з такою силою вдарив іклами у стовбур дуба, що вони глибоко впялися у дерево й застрягли. «Постривай-но, подумав я, тепер тобі не вирватися». Схопивши камінь, я почав забивати ним ікла вепра ще глибше у твердий дуб. Хай там як пручався кабанисько, лютуючи від болю, але його відчайдушні зусилля геть зовсім йому не допомагали. І довелося цьому хижаку хоч-не-хоч чекати на моє повернення із сусіднього села, куди я збігав за мотузками і возом, щоб привезти його живцем до себе додому, що й примудрився зробити без особливих труднощів.