То як же буйних оргій тих не чули знадвору люди?
Антей
Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються?
Чи ж сяйво наших поглядів проймало камінні мури та загони щільні?
Неріса
А ваші співи?
Антей
О, вони були потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих струн ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця.
В нас буйні кучері були, мов тирси, гукали погляди: «Evoe Bacche»! Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'яні.
О, я хотів, щоб ти хоч раз попала на оргію таку! В святім безумстві ти б у танку зайшлася, як менада!
Неріса
Бувала я на оргіях не раз.
Антей
Але не на таких!
Неріса
Либонь, на кращих.
Антей
Того не може бути.
Неріса
Я не знаю, які були ті ваші, але тії, що я на їх дитиною ходила, були мов сни розкішні.
Антей
Се злочин — на оргії такі дітей водити!
Неріса
Моя матуся мусила.
Антей
Я знаю… Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко рабині-танцівниці серце рвалось, коли вона свою єдину доню, що ледве виросла із немовляток, вела на те позорище.
Неріса
Нічого мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела, там ласощів я їла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гості пестили мене…
Антей
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю… Запевне, ті їхні пестощі були масні і кожне слово брудом перейнято!
Неріса
Не знаю, я тоді не розуміла ні слів масних, ні поглядів брудних, але красу я тямила й малою,
і серденько тремтіло від хвали, як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві були немов веселки — більша й менша на ясній верховині. Покривала, прозорі та барвисті, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тоді мені здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землі до мене долітають тільки квіти.
То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…
Антей
А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.
Неріса
Кажу ж тобі, що я того не знала!
Антей
Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.
Неріса
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
Антей
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Неріса
Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,
«маленьку мавпочку з Танагри».
Антей
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї «вітроногої» Неріси!
Неріса (задумана)
І нащо то мені?..
Антей
Що саме, люба?
Неріса
Отая «вітроногість», як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.
Антей
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?
Неріса
Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!
і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!
Антей
Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?
Неріса
Авжеж! Я певна того!
Антей
Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.
Неріса
А де ж він тую статую подіне?
Антей
Нам принесе.
Неріса
Тут і лишить?
Антей
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Неріса
Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…
Антей
Я не люблю таких речей у тебе.
Неріса
Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.
Антей
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Неріса
Як так, то я піду.
(Встає).
Антей (затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Неріса (визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Федона — молодого скульптора.
Антей
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Федон
Я лиш на хвилинку, так ніколи!
Антей
Чому? Роботу маєш?
Федон
Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти — вибираюсь на панську оргію до Мецената!
Антей (зчудований)
Тебе запрошено?
Федон
З тобою разом.
Антей
Жартуєш чи глузуєш?
Федон
Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.
Антей
Хто ж їх тобі приніс?
Федон
Я сам одержав, бувши в Мецената.
Антей
Ти в Мецената був? Чого?
Федон
По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.
Антей
Який?
Федон
Такий привітний,
і неподібно, що великий пан, говорить так…
Антей
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?
Федон
O ні, не «дещо», а він таки знавець, великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
Антей
Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.
Федон
Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.
Антей
Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.
Федон
Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє, я розказав йому, хто автор співу,
і зараз же він доручив мені тебе просить на оргію до нього, а се не мало значить, любий друже.
Антей (стримуючи досаду, викликану остатніми словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Федон
Він статую купив недавно в мене, то я її до нього відпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи.
Антей
Яку ж ти статую йому продав?
Федон
Пробач… я, власне, мусив би спитати твоєї згоди… та пани вельможні не люблять ждати…
Антей
Ти продав Нерісу?!
Федон
Ні, статую богині Терпсіхори.
Антей
Ти б і саму богиню запродав, якби лиш міг, у римський дім розпусти!
Федон (встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
Антей
Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.
Федон (впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу, не тільки гроші. Я не запродав своєї Терпсіхори. Я поставив її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму?
Антей
По-моєму, блюзнірство — рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу — ти продався укупі з твором рук твоїх.
Федон
Антею!
Ти хочеш довести мене до того, щоб я пішов і викупив назад ту статую. За гроші неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остатня іскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити — їй на викуп.
Антей
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Федон
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?
Антей
Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.
Федон
Хто слави не бажає, той не еллін, — жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів.
Антей
Діди приймали вінці свої з рук матері Еллади, батьки дозволили зв'язать їй руки і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада — елліни повинні жадобу слави в серці заглушити.
Федон
І збільшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть?
Антей
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Федон
Чому ж би ні? Гомер казав: «Солодка хвала від ворога».
Антей
На полі бою, та не в полоні!
Федон
Слава і в полоні все буде славою.
Антей
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всі скарби з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить, а не тебе, ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її.
Федон
Рабам на оргії немає честі, але хто має гостем буть на ній, як я і ти…
Антей
Того не сподівайся, щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки, а я лишусь «без хліба і без слави», як ти казав, та, може, не без честі.
Федон
По щирості, я радив би піти.
Антей
Та вже ж! Волам у парі охвітніше ярмо носити.
Федон
Бачу, ти не віриш, що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзі.
Антей
То я тебе, не ти мене образив?!
Федон
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, а ти вразливих слів своїх не вернеш.
Антей
І ти того не можеш відкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться з неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде.
А мармур — як не бог, то просто камінь.
Федон
Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала не гірше у просторій римській школі, ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж тим сам ще заспівав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лірі дорогій…
Антей
Федоне! Не кажи мені такого, бо я тебе зненавиджу навіки!
Федон
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
Антей
Чужинців — так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.
Федон
Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.
Антей
Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?
Федон
Хіба тій лірі краще німувати?
Антей
Так, краще!
Федон
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…
Антей
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно — так і вчинити.
Ти не продався, — гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янів перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…
Федон
Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
Антей
Прощай, Федоне.
Федон
Ми вже не друзями розстаємось?
Антей
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Неріса (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?
Антей
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі, що буде на позорищі стояти твоя подоба в домі переможця?
Неріса
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну.
Антей
Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж і з вас самих.
Неріса
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав.
Антей
Я знав, що то було придбання чесне.
Неріса
Так, певне, думає і Меценат про статки батьківські. Він повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту, щоб з голоду митці снагу втрачали, щоб мармур цвіль посіла, струни — ржа, щоб елліни на варварів звелися, аби римлянам чим не послужити?
Антей
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Неріса
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу, в гостину через друга запросивши?
Антей
В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат співця до себе кличе на оргію для дружньої балачки, а не для співу на розривку гостям?
Неріса
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
Антей
Та з того я не винен.
Неріса
Ні, ти «винен», ти дав ученикам пісні списати і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще, ніж земляки, то се вже річ звичайна, винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим. Коринф оцінить свого співця тоді, коли втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом і там здобув заслужений тріумф, — бо Рим же вміє талани вінчати! — а потім повернувся до Коринфа, то рідні лаври, наче ряст весною, прослалися б тобі попід ногами.
Антей
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі — то для мене ганьба.
Неріса
Чого ж ти ждеш?
Антей
Признання в ріднім краї без помочі ласкавих переможців.