Під нами ковзала сільська місцевість, як фільм, прокручуваний на потроєній швидкості. Пролетіли ліс, пагорб і гірський пік. Наш чорний шлях лежав величезною стрічкою, залатаною світлом і темрявою, немов денне світло з ковзаючими тінями хмар. А потім — стаккато — темп збільшився. Я раптом зауважив, що вітру більше не було. Раптово високо над головою визирнув місяць, і скорчений гірський хребет зазміївся під нами. Тягуча нерухомість мала характер сновидіння, і місяць в одну мить впав вниз. Лінія світла розщепила світ праворуч від мене, і зірки почали зникати. Не було напруги в тілі Грайлла, поки ми азартно мчали по чорному шляху; і місяць зник, і світло стало жовтим, як масло, набуваючи рожевого відтінку уздовж лінії хмар.
— Влада Хаосу росте, — зауважив я.
— Енергія безладу, — відгукнувся він.
— Це більше, ніж ти розповідав мені, — сказав я.
— Я тільки слуга, — відповів Грайлл, — і не допущений до рад всесильних.
Ландшафт продовжував світлішати, і попереду, наскільки я міг бачити, хвилею котилася наша Чорна Дорога. Ми мчали високо над гірською місцевістю. І хмари роздуло в сторони, і в швидкому темпі росли нові. Ми, очевидно, почали перехід крізь Відображення. Трохи згодом гори згладилися і почалися розстелені рівнини. Сонце опинилося на середині неба. Ми, здається, як і раніше летіли над Чорною Дорогою. Кінчики пальців Грайлла ледь торкалися її, поки ми рухалися. Його крила то важко махали переді мною, то мерехтіли, невидимі, як у колібрі.
Сонце наливалося вишнево-червоним далеко зліва. Рожева пустеля розкинулася під нами…
Потім вона згасла, і зірки обернулись, як на величезному колесі.
Ми знизилися, ледь не торкаючись верхівок дерев…
Ми пропалили повітря над діловою вулицею міського центру, з неоном в вікнах, з вогнями на стовпах і на радіаторах засобів пересування. Теплий, спертий, курний, газовий запах міста оточував нас. Кілька пішоходів поглянули вгору, помітивши наш політ.
Коли ми майнули над річкою, переваливши через дахи будинків передмістя, горизонт колихнувся, і ми пройшли над первісним ландшафтом зі скель, лави, безперервних обвалів і здригання землі, двох діючих вулканів — один ближче, другий далеко, — які плювалися димом в синьо-зелене небо.
— Як я розумію, це — короткий шлях? — Сказав я.
— Це найкоротший шлях, — відгукнувся Грайлл.
Ми увійшли в довгу ніч, і в ту ж мить здалося, що шлях привів нас в глибокі води: яскраві морські створіння мерехтіли і нишпорили перед носом і на віддалі. Поки що ми були сухі і не розплющені: Чорна Дорога оберігала нас.
— Це настільки ж великий зсув структур, як і смерть Оберона, — послужливо сказав Грайлл. — Ефект від нього викликав брижі у всіх Відображеннях.
— Але смерть Оберона збіглася з відтворенням Лабіринту, — сказав я. — Справа швидше в цьому, ніж у смерті монарха однієї з протистоячих сторін.
— Вірно, — сказав Грайлл, — але зараз час порушеної рівноваги сил. А все це — наслідки. І буде ще суворіше.
Ми пірнули в просвіт між темних мас каменів. Світлові смуги стелилися позаду нас. Нерівності дна відтінялися блідо-синім. Пізніше, — як швидко, я не знаю — без жодного переходу ми від темного морського дна виявилися в пурпуровому небі. Єдина зірка палала далеко попереду. Ми мчали до неї.
— Чому? — Запитав я.
— Тому що Лабіринт стає сильнішим за Логрус, — відгукнувся він.
— Як таке сталося?
— Принц Корвін накреслив другий Лабіринт в епоху протистояння між Дворами і Амбером.
— Так, він розповідав про це. Я навіть бачив цей Лабіринт. Він боявся, що Оберон не зможе відновити початковий.
— Але Оберон зробив це, так що тепер у них є два.
— Так?
— Лабіринт твого батька — теж творіння порядку. Цей прибавок перетягує древню рівновагу в бік Амбера.
— Як же ти, Грайлл, обізнаний про це, коли в Амбері, здається, цього не знає ніхто або не бачить користі в тому, щоб сказати мені?
— Твій брат Принц Мандор і Принцеса Фіона це підозрювали і шукали цьому підтвердження. Вони представили свої знахідки твоєму дядькові, Повелителеві Сухе. Той зробив декілька подорожей в Відображення і переконався, що положення дійсно таке. Він готував свої відкриття для подання королю, коли Савалл відчував страждання від останньої зі своїх хвороб. Я знаю все, тому що саме Сухе послав мене за тобою, і він доручив мені розповісти тобі про все.
— Я просто припустив, що тебе послала за мною мати.
— Сухе був упевнений, що вона послала — ось тому він і хотів дістатися до тебе першим. Те, що я розповів тобі з приводу Лабіринту твого батька, — Думка, не всім відома.
— І що мені з цим робити?
— Цю інформацію він мені не довірив.
Зірки ставали яскравішими. Небо було наповнене помаранчевими і рожевими спалахами. На мить до них приєдналися смуги зеленого світла і стрімко закружляли навколо нас.
Ми гнали далі, і ця катавасія повністю захопила небо — немов почала повільно обертатися психоделічна парасолька. Ландшафт помутнів. Я відчув себе дрімаючим, хоча і був впевнений, що не втрачав контролю. Час, здається, грав якусь гру з моїм обміном речовин. Я ненормально зголоднів, і очі у мене заболіли.
Зірка стала ще яскравіше. Крила Грайлла в її мерехтінні блиснули веселкою. Здавалося, що ми рухалися гігантськими кроками.
Наш берег простору став загинатися вгору до зовнішнього краю. Процес розвивався в міру нашого наближення, поки не виявилось, що ми рухаємося всередині. Потім краї зімкнулися вгорі, і виглядало так, ніби ми поспішаємо вниз по рушничному стволу, цілячись в синьо-білу зірку.
— Що ще попереду, не скажеш?
— Наскільки я відчуваю, вже не так далеко.
Я потер ліве зап'ястя, відчуваючи, що чомусь там слід було запульсувати. Ах, так. Факір. І до речі, де Факір? І я згадав, що залишив його в апартаментах Бранда. Навіщо? Я… мій розум був затуманений, пам'ять схожа на сон.
Вперше з часів останніх подій я досліджував той спогад. Озирнись я раніше, я скоріше б усвідомив, що це значить. Все гасло в туманячому ефекті чарівництва. У полоні заклинання я пройшов назад у кімнати Бранда. У мене не було можливості дізнатися, чи було щось особливе в мені або ж це щось я активував у свою цікавість. Це щось могло бути невідомим, щось, підстьобнуте нещастям, — можливо, навіть ненавмисний ефект якихось розтривожених сил. Але в останньому я сумнівався.
До речі про пташок, — в цій ситуації я сумнівався в усьому. Все було занадто правильним для простої міни-пастки, залишеної Брандом. Це було приготовлено для досвідченого чаклуна — для мене. Напевно, тільки нинішня віддаленість від місця, де це сталося, допомогла прояснитися моїй голові. Як тільки я переглянув свої дії з моменту закляття, я зміг побачити, що рухався в чомусь на зразок димки. І чим більше я вдивлявся, тим більше відчував, що заклинання було скроєне специфічно, щоб огорнути саме мене. Не розуміючи його, я не міг вважати себе вільним, навіть знаючи про існуванні закляття.
Чим би воно не було, воно змусило мене забути про Факіра, не задумавшись двічі про це, і змусило відчути себе… ну-у… трохи дивно. Я не міг сказати точно, чи могло воно впливати, або чи впливає на мої думки і почуття — звичайна проблема, коли загруз в заклинанні. Але я не розумів, хто міг це зробити (хіба що сам Бранд), вибудувати таку непередбачуваність: я обов'язково перебуватиму в кімнаті по сусідству з тими, що займав він, і проживу там багато років після смерті Бранда, а потім раптом отримаю запрошення увійти в покинуті апартаменти відразу після неймовірного згубного протистояння Логруса і Лабіринту у верхньому залі Амберського Замку… М-да. Ні, хтось інший повинен стояти за цим. Юрт? Джулія? Але не дуже схоже, що вони здатні непомітно орудувати в серці Амберського Замку. Тоді хто? І чи могло це мати щось спільне з епізодом в Залі Дзеркал? Я витягнув пустушку. Повернися я туди зараз, я зміг би зачепитися за допомогою свого заклинання, щоб рознюхати того, хто за це відповідав. Але я не повернувся, і з будь-яким розслідуванням на тому краю світу доведеться почекати.
Світло попереду розгорілося ще яскравіше, перетікаючи від небесно-синього до зловісно-червоного.
— Грайлл, — сказав я. — Ти засік заклинання на мені?
— Айє, мілорде, — відгукнувся він.
— Чому ти не згадав про це?
— Я подумав, що воно — одне з твоїх… напевно, для захисту.
— Зняти зможеш? Тут на внутрішній поверхні я в невигідному положенні.
— Воно дуже просякнуте твоєю особистістю. Я не знав би з чого почати.
— Можеш розповісти щось про нього?
— Тільки те, що воно тут, мілорде. І більш важким здається біля голови.
— Значить, воно може розцвічувати мої думки певним чином?
— Айє, блідо-блакитним.
— Я говорив не про твою манеру його сприймати. Тільки про його можливий поганий вплив на моє мислення.
Його крила запалахкотіли синім, потім червоним. Наш тунель раптово розширився, а небо розквітло в божевіллі кольорів Хаосу. Зірка, яку ми переслідували, стала невеликим вогником на високій вежі намогильного замку — сірого та оливкового, що стояв на вершині гори, підніжжя та схилів у якої просто не було. Кам'яний острів плавав над скам'янілим лісом. Дерева горіли опаловими вогнями — оранжевими, пурпурними, зеленими.
— Гадаю, його можна було б розплутати, — зазначив Грайлл. — Але розгадка ставить в тупик бідного демона.
Я хрюкнув. Кілька миттєвостей поспостерігав смугастий краєвид. Потім:
— До речі, про демонів… — Сказав я.
— Так?
— Що ти можеш сказати про плем'я, відоме як ті'га? — Запитав я.
— Вони мешкають далеко за межами Обода, — відгукнувся він, — і, можливо, що зі всіх творінь вони ближче інших до первісного Хаосу. Я не вірю, що вони володіють істинними тілами матеріального роду. У них мало спільного з іншими демонами, вони не втручаються в чиїсь справи.
— А ти знаєш когось із них — м-м — особисто?
— Я стикався з декількома… І тоді, і тепер, — відгукнувся він.
Ми піднялися вище. Замок зробив те ж саме. Позаду нього потік метеорів пропалив собі шлях, яскраво і безшумно.
— Вони можуть заселити людське тіло, зайняти його, — сказав я.
— Це мене не дивує.
— Я знаю одного, який кілька разів проробляв такий фокус. Але виникає дещо незвичайна проблема. Ймовірно, вони можуть взяти контроль над ким-небудь на смертному ложі. Але вхід до мертвого, здається, замикає ті'га в одному тілі. І вони потім не можуть звільнити його. Ти знаєш для них який-небудь спосіб звільнитися?
Грайлл хмикнув:
— Зістрибнути зі скелі, вважаю. Або кинутися на меч.
— Але що, якщо демон тепер пов'язаний з господарем настільки тісно, що це не звільнить його?
Він знову посміхнувся.
— Це перебір в грі у справі про крадіжку тіл.
— Я дечим зобов'язаний одному з них, — сказав я. — Я хотів би допомогти їй… Йому.
Деякий час він мовчав, потім відповів:
— Племена тай, іга постарші і помудріші, і можуть знати щось про такі справи. І ти знаєш, де вони мешкають.
— Ага.
— Пробач, що більше нічим не можу допомогти. Тай, іга — древні племена.
І ми помчали вниз на вежу. Наш шлях під змінним небом-калейдоскопом стиснувся в крихітну смугу. Грайлл пробивав дорогу до світла у вікні, і я нарівні з ним.